— У цієї людини з червоними губами диски із записами з камер спостереження в магазині? — запитує Холлі, нахиляючись до телефону. — Ти це хочеш сказати?
—
— Де ти, Пітере? — запитує Ходжес. — Де ти зараз знаходишся?
Знову мовчання, і Ходжес абсолютно точно знає, що робить Піт: озирається навколо. Він, може, і прожив у місті все життя, але зараз настільки наляканий, що не відрізнить, де праворуч, а де ліворуч.
— Гавернмент-сквер, — нарешті вимовляє він. — Навпроти цього ресторану, «Щаслива чашка».
— Ти бачиш людину, яка в тебе стріляла?
— Н-ні. Я тікав, і не думаю, що він міг за мною довго гнатися пішки. Він, типу, старий, а по Лейсмейкер-лейн не можна їздити на машинах.
— Залишайся там, — каже Ходжес. — Ми прийдемо за тобою.
— Будь ласка, не дзвоніть в поліцію, — говорить Піт. — Мої батьки, якщо дізнаються, не переживуть після всього, що з ними було. Я віддам вам записники. Я не повинен був їх залишати собі й не повинен був намагатися їх продати. Треба було зупинитися на грошах. — Тепер, коли він втрачає витримку, голос його бринить і починає звучати нерозбірливо. — Батьки… Їм було так важко. У всьому. Я просто хотів допомогти!
— Я не сумніваюся, що це правда, але я
— Тато поїхав у справах, але мама й сестра вдома. — Піт задушливо ковтає повітря і запитує: — Мене посадять до в’язниці, так? Адже вони не повірять мені, якщо я розповім про людину з червоними губами. Вони вирішать, що я це вигадав.
— Усе, що від тебе потрібно, це розповісти правду, — вставляє Холлі. — Білл не дозволить, щоб із тобою сталося щось погане. — Вона береться за руку Білла та з силою стискає. — Адже так?
Ходжес повторює:
— Якщо ти його не вбивав, усе буде гаразд.
— Це не я! Присягаюся!
— Це зробила та інша людина. Яка з червоними губами?
— Так. Він убив і Джона Ротстайна. Він сказав, що Ротстайн продався.