триллерыКладовище домашніх тваринстр 232
Светлый фон
яка. Вона могла почути про нього по радіо. Чи хтось з дітей розказав їй про це в школі, а Еллі забула, запхала в якусь далеку нішу пам яті. Вона ж навіть це слово вимовити не могла — мабуть, то було щось складне на кшталт „відокремилася“ чи „відлетіла“. Це доводить лише те, що підсвідомість і справді подібна до липкої стрічки від мух, до якої приклеюється абсолютно все.»

Рейчел чомусь пригадала, як у коледжі викладач психології стверджував, що за сприятливих обставин наша пам’ять здатна відтворити ім’я будь-якої людини, з якою ви коли-небудь були знайомі, будь-яку страву, яку ви їли у своєму житті, погоду, яка стояла в той чи інший день. Він наводив дивовижні приклади, які підтверджували його думку, що людський мозок був комп’ютером з практично безкінечною кількістю кластерів — не 16, не 32 і навіть не 62 кілобайти, а можливо, цілий мільярд; тисячі мільярдів, якщо бути точним. Які можливості цих кластерів щодо збереження інформації? Ніхто не знав. Їх було так багато, що не було потреби стирати наявну інформацію, нові дані записувалися поверх старих. Насправді мозок просто часом відмикав деякі ділянки пам’яті через інформаційне перевантаження. «Ви цілком можете забути, де поклали свої шкарпетки, — казав викладач, — якщо два сусідніх кластери пам’яті забиті всіма томами енциклопедії „Британіка“».

Ці його слова викликали щирий сміх аудиторії.

«Але зараз ти не в кабінеті психології, освітленому флуоресцентними лампами, де дошка списана професійним жаргоном, а якийсь хитрожопий асистент професора корчить із себе світило науки за десять хвилин до кінця пари. Тут є щось абсолютно неправильне, ти знаєш це — відчуваєш. Не знаю, що можна вдіяти з Паскоу, Ґейджем та Черчем, але щось точно треба робити з Луїсом. Що? А може…»

Раптом думка, холодна, як жменя желе, прокралася в її голову. Вона ще раз підняла слухавку та потяглася за четвертаком. А чи Луїс не надумав часом скоїти самогубство? Може, тому він так наполягав на цій поїздці, буквально виставив їх за двері? Раптом Еллі… якось… йобана психологія! Може, якесь сяйво передчуття пройняло її.

Цього разу вона телефонувала Джадові Крендалу. Йшов уже п’ятий гудок… шостий… сьомий. Вона вже збиралася повісити слухавку, коли старий здавлено вимовив:

— Алло.

— Джаде! Джаде, це…

— Одну хвилинку, мем, — у розмову вклинився оператор. — Ви приймаєте дзвінок від місіс Луїс Крід?

— Га? — перепитав Джад.

— Пробачте, сер. Так чи ні?

— Гадаю, що йму, — знову прохрипів Джад.

Зависла довга пауза, під час якої телефоністка перекладала говірку янкі англійською. Нарешті пролунало: