— Відокремилася від тіла, — прошепотіла Рейчел. Її пальці заскребли по тканині сумки. — Боже мій, це були ті слова?

Вона спробувала упорядкувати розпорошені думки. Чи було тут щось іще, щось за межами природного смутку через смерть Ґейджа та втоми від цього дивного перельоту через півкраїни? Що Еллі могла знати про юнака, який помер у перший день Луїса на новій роботі?

«Нічого, — безжально відрізав мозок Рейчел. — Ти тримала її якомога далі від усього цього, ти намагалася сховати від неї все, що хоч якось було пов’язане зі смертю, — навіть можливу смерть її кота. Пам’ятаєш ту дурну, безглузду сварку на кухні? Ти ховала від неї все. Його звали Паскоу, Віктор Паскоу. Наскільки розпачлива ситуація зараз, Рейчел? Наскільки все погано? І що, заради Бога, відбувається?»

Руки в неї тремтіли так сильно, що вона тільки з другої спроби змогла вкинути четвертак до апарата. Тепер вона дзвонила до лазарету університету та натрапила на Чарлтон, яка відповідала на запитання з легким подивом. Ні, вона не бачила Луїса та буде вельми вражена, якщо він сьогодні прийде. Сказавши це, вона знову висловила співчуття. Рейчел подякувала та попросила Чарлтон переказати Луїсові, якщо він з’явиться на роботі, щоб він зателефонував у будинок її батьків. Так, у нього є номер, повідомила вона на запитання Чарлтон, не бажаючи говорити медсестрі (вона, ймовірно, і так це знала — ця пані була не з тих, хто пропускає подібне), що дім її батьків розташовується на іншому боці континенту.

Рейчел повісила слухавку. Вона спітніла, усе тіло тремтіло.

«Еллі просто десь почула про Паскоу, от і все. Боже ж мій, ти не можеш посадити дитину в скляну кулю, немов… якогось хом’яка. Вона могла почути про нього по радіо. Чи хтось з дітей розказав їй про це в школі, а Еллі забула, запхала в якусь далеку нішу пам’яті. Вона ж навіть це слово вимовити не могла — мабуть, то було щось складне на кшталт „відокремилася“ чи „відлетіла“. Це доводить лише те, що підсвідомість і справді подібна до липкої стрічки від мух, до якої приклеюється абсолютно все.»