— Луїсе? — покликав він у порожнечу.

Джад чудово знав, що Луїс не відповість, та йому було необхідно зруйнувати важку тишу, яка панувала в будинку. Чортова старість невпинно нагадувала про себе — руки й ноги ставали важкими й незграбними, спина пеком пекла вже після двох годин роботи в саду, а ліве стегно боліло так, наче хто ввігнав туди шнековий бур.

Він методично обійшов будинок, вишукуючи недобрі прикмети; найстаріший у світі домушник, з похмурим гумором подумав він сам про себе і продовжив огляд. Джад не знайшов нічого, що могло його стривожити: охайно відставлені коробки іграшок для «Армії Спасіння», одяг маленького хлопчика за дверима, у прикомірку та під ліжком. Єдине, що трохи напружило, — це ліжечко Ґейджа, яке знову стояло в його кімнаті. У будинку не було жодних прикмет непоправного лиха, та він весь дихав холодною порожнечею, немов чекав на… на щось.

«Мо’, мені тре’ проїхатися до цвинтаря „Привітний краєвид“? Гляну, чи нічого там не відбуваєть си. Мо’, навіть стріну Луїса Кріда. Запрошу його на гостину або ще куди».

Та небезпека крилася не в Бенгорі, на цвинтарі «Привітний краєвид». Ні, небезпека була тут, у будинку, а також за ним.

Джад вийшов і знову перейшов через дорогу, цього разу — в напрямку дому. Він витягнув шестипляшковий блок пива з холодильника та поніс його у вітальню. Сів навпроти вікна, що виходило на будинок Крідів, відкоркував пиво та запалив цигарку. День уже схилявся за обрій, і, як часто бувало останніми роками, мозок старого пірнув у глибокий вир пам’яті. Якби він знав хід думок Рейчел, то міг би їй відповісти, що її викладач психології, певно, мав рацію, але на схилі літ здатність пам’яті стирати зайві спогади поступово псується, як і все решта в спорохнявілому тілі, і давноминулі місця та обличчя пригадуються з лячною точністю. Вицвілі спогади вражають ясністю, вигорілі барви знову сяють буйством кольору, голоси скидають із себе полуду часу та набувають початкового звучання. І тоді наступає… Ні, не інформаційне перенавантаження, сказав би він йому. Ймення тому — старість. Джад знову пригадав бугая Лестера Моргана Генретті, його налиті кров’ю очі. Тварюка кидалася на все, що потрапляло до її поля зору, на все, що рухалося. Навіть на дерева, коли вітер ворушив листочки. Перш ніж Лестер здався та таки вбив бугая, Генретті у своїй шаленій люті поламав кожне дерево на своєму пасовищі, його роги були розтрощені, а з голови стікала кров. Коли Лестер застрелив Генретті, то тремтів від жаху — так само як і Джад зараз.