Рейчел чула присутність чогось набухлого, готового прорватися будь-якої миті, вагітного чимось жахливим, чимось, що треба було відвернути за будь-яку ціну. Так, але що це? Що?
— Я впевнена, все буде добре, — промовила вона до Еллі. — Хочеш, повернемося до дідуся з бабусею?
— Напевно, — байдуже кинула дівчинка.
Якась пуерторіканка завела свого малого сина до жіночої вбиральні. Вона голосно лаяла його. Попереду на охайних штанцях малюка розтікалася велика мокра пляма, і Рейчел, згадавши про Ґейджа, заціпеніла від болю. Ця страшна біда подіяла на неї як новокаїн: притлумила нервове збудження.
— Ходімо, — покликала вона. — Ми зателефонуємо таткові з дідусевого дому.
— Він носив шорти, — раптово сказала Еллі.
— Хто, сонечку?
— Паксоу, — пояснила Еллі. — Він носив червоні шорти. У моєму сні.
Рейчел знову сконцентрувалася на імені, коліна у неї затремтіли від страху. Потім усе минуло.
Вони могли навіть не підходити до каруселі з багажем — Рейчел було достатньо просто помітити в натовпі верхівку батькового капелюха: він єдиний був з пером. Вона обернулася та побачила Дорі Ґолдман — та чекала на них біля стіни й тримала два додаткові місця для дочки та онучки. Рейчел повела Еллі до неї.
— Тобі вже ліпше, моя дорогенька? — спитала Доррі.
— Трохи, — відповіла Еллі. — Мамо…
Вона повернулася до матері й заніміла. Рейчел випросталася, рот був затулений долонею, обличчя зблідло. Вона пригадала. У свідомість жінки це ввірвалося зі скаженим гуркотом. Ну звісно ж, вона мала пригадати все відразу, але розум прагнув витіснити це. Звісно.
Рейчел повільно повернулася до дочки, і та почула, як хрумкнула її шия. Вона забрала долоню від рота.
— Чоловік у твоєму сні називав своє ім’я, Еллі?
— Мамо, з тобою все…