Рейчел швидко відчинила двері. Тепер Еллі стогнала та трималася за живіт. Вона двічі тужилася, але блювоти не було; тільки сухі хвилі абсолютного нервового виснаження. Коли вона сказала, що їй уже краще, Рейчел підвела дочку до умивальника і вмила їй обличчя. Еллі була білою як стіна, під очима в неї проступили чорні кола.

— Еллі, що трапилося? Ти можеш пояснити?

— Я не знаю, що трапилося, — відповіла дівчинка. — Я знаю, що щось сталося після того, як татко сказав мені про подорож. Щось трапилося з ним.

«Луїсе, що ти приховуєш? Ти ж приховуєш щось. Я помітила це, навіть Еллі помітила».

Рейчел збагнула, що і сама весь день була знервованою, неначе чекала на удар, який звалить її з ніг. Зараз вона почувалася так, немовби за два чи три дні мали початися місячні: напружена та зморена до краю, готова заплакати чи розсміятися, готова будь-якої миті завити від болю, що мчав її головою, як швидкісний потяг, останні години три.

— Що? — уточнила вона у відображення Еллі в дзеркалі. — Люба, що могло трапитися з татком?

— Я не знаю, — прошепотіла Еллі. — Я бачила сон. Щось про Ґейджа. Чи, може, про Черча? Я не пригадую. Я НЕ ЗНАЮ!

— Еллі, що тобі снилося?

— Мені снилося, ніби я на «Кладвишчі домажніх тварин», — розповідала Еллі. — Паксоу привів мене на «Твариняче кладвишче» і сказав, що татко збирається прийти туди. Він сказав, що має статися щось жахливе.

«Паксоу?» Гостра стріла жаху та непевності пронизала Рейчел. Що це було за ім’я і чому воно здавалося їй таким знайомим? Здається, вона чуло його — чи щось подібне, — але ніяк не могла пригадати, де саме.

— Тобі снилося, що хтось на ім’я Паксоу відвів тебе на «Кладвишче домажніх тварин»?

— Ага, він сказав, що його звуть саме так. А ще… — очі дівчинки раптом розширилися.

— Ти пригадуєш щось іще?

— Він сказав, що його послали попередити, але він не може втручатися. Він сказав, що був… Я не знаю… що він був біля татка, що вони були разом, коли його душа від… від… Я не можу пригадати! — Еллі зойкнула.

— Люба, гадаю, тобі снилося «Кладвишче домажніх тварин», бо ти все ще думаєш про Ґейджа. Я впевнена, що з татком усе гаразд. Тобі вже краще?

— Ні, — прошепотіла Еллі. — Мамо, мені страшно. Тобі хіба не страшно?

— Нє-а, — Рейчел, посміхачись, злегка похитала головою. Насправді ж їй було страшно… дуже страшно, і ще й це дивне ім’я — Паксоу — переслідувало її своєю знайомістю. Їй здавалося, що вона чула його в якомусь жахному контексті місяці або навіть роки тому, і нервозне відчуття не залишало її.