Думки в голові бігли безперестанку, невтомно, як голодний щур у лабіринті, з якого немає виходу. Він невиразно усвідомлював, що робить із малої мухи великого слона, і що сама ця його неспроможність розв’язати проблему щось говорить про те, яким він став смиканим. Але це розуміння принципово не змінило його поведінки, і Тод занурився в чорну депресію.

Універ. Виходом міг стати тільки універ. Універ дав би йому відмазку, щоб порвати з Бетті, й ні в кого б не виникло жодних запитань. Але здавалося, що до вересня ще ціла вічність.

Уп’яте йому знадобилося чи не двадцять хвилин, щоб домогтися стояка, але Бетті заявила, що відчуття варті чекання. А тоді, минулої ночі, він узагалі нічого не зміг.

— Та що з тобою таке? — роздратовано спитала Бетті. Після двадцяти хвилин, протягом яких вона здійснювала маніпуляції з його в’ялим пенісом, їй, геть розкуйовдженій, урвався терпець. — Ти що, один із тих, гомосеків?

Тоду вартувало великих зусиль не задушити її на місці. А якби при ньому була його «тридцятка»…

— А щоб ви мені живі були! Синку, вітаю тебе!

— Що? — Тод відірвав погляд од детектива, а розум — від своїх чорних дум.

— Ти потрапив у команду шкільних зірок Південно-Каліфорнійського! — Від гордості й утіхи батько аж розплився в усмішці.

— Серйозно? — Він не зразу врубався, про що говорить тато. Довелося продиратися крізь значення слів. — А, так, тренер Галлер щось мені казав про це наприкінці року. Казав, що висуне мене й Біллі Делайонза. Але я не думав, що з цього щось вийде.

— Але щось, я так бачу, ти не дуже радий!

— Я намагаюся…

(а яка, блін нахер, різниця?)

…звикнути до цієї думки. — Зробивши над собою велетенське зусилля, він видушив усмішку. — Можна гляну статтю?

Батько простягнув йому через стіл газету й підвівся.

— Піду будити Моніку. Вона має це побачити, поки ми не поїхали.

«Господи, ні… обох їх я сьогодні вранці не витримаю».

— Ой, не треба. Ти ж знаєш, вона вже не зможе заснути, якщо ти її розбудиш. Залишимо газету для неї на столі.

— Так, мабуть, можна й так зробити. Тоде, ти збіса вдумливий хлопчик. — Він поплескав Тода по плечу, і той міцно стиснув повіки. Та водночас скинув його руку з плеча жестом «ой, та ну», розсмішивши цим батька. Тод знову розплющив очі й подивився на газету.