— Ну от, будь ласка, — сказав Дік.
— Ні, — заперечив Тод, — я розумію, що непокоїть лейтенанта Ричлера. — О так, він дуже добре це розумів. Треба бути сліпим, щоб цього не помітити. — Чому грабіжник не взяв нічого, крім листа? Особливо написаного німецькою. Це якось не в’яжеться. У містера Денкера не було чого красти, але якби хтось до нього вдерся, то міг би розжитися й чимось кращим за лист.
— Ти все правильно зрозумів, — сказав Ричлер. — Непогано.
— Тод хотів бути детективом, коли виросте. — Моніка трохи скуйовдила Тоду волосся. Подорослішавши, Тод став усіляко ухилятися від таких виявів ніжності, але тієї миті наче й не заперечував. Господи, як їй неприємно було бачити його таким блідим. — Але тепер наче поміняв думку, хоче стати істориком.
— Історія — хороша наука, — похвалив Ричлер. — Але ти можеш стати істориком-слідчим. Чув коли-небудь про Джозефіну Тей?
— Ні, сер.
— Менше з тим. Хотів би я, щоб мої сини мріяли про щось більше, ніж побачити, як «Енджелз» виграють цього року чемпіонат.
Тод кволо всміхнувся й нічого не сказав.
Ричлер знову посерйознішав.
— Добре, розкажу вам нашу робочу версію. Ми думаємо, що, швидше за все, тут, у Санта-Донате, є людина, яка знала, хто такий Дюссандер.
— Невже? — здивувався Дік.
— О так. Хтось такий, хто знав правду. Може, ще один нацист-утікач. Я знаю, це схоже на якийсь шпигунський роман Роберта Ладлама, але хто міг подумати, що в такому тихому передмісті, як оце, є бодай
— Усе одно не в’яжеться, — сказав Тод.
— Чому, Тоде?
— Ну, якби містер Денк… якби
— Слушно. От тільки, може, той інший чоловік сидить в інвалідному візку. Чи сліпий. Звідки нам знати, може, це якийсь Герман власною персоною, і він не наважується поткнутися надвір і показати лице?
— Люди в інвалідних візках і сліпі не дуже добре вміють стрімголов мчати до когось додому, щоб забрати листа, — зауважив Тод.
Ричлер знову подивився на нього із захватом.