— Нічо’, — відповів йому Біллі. — Оце й будем робить. Нічо’.

— Але шось же робить треба, — не вгавав Чарлі, і вони вдвох посідали на ґанку, неподалік того місця, де причаївся Верн. — Ти шо, не бачив його?

Верн скористався нагодою й підліз ближче до сходів, практично поповзом. Тоді він подумав, що Біллі та Чарлі, мабуть, повпивалися, мов свині, і когось переїхали. Верн плазував обережно, щоб під ним не зашелестіло старе листя. Якби ті двоє взнали, що він підслуховує під ґанком, то все, що лишилося б од Верна, можна було б спокійно скласти в бляшанку з-під консервованого собачого корму.

— Нам нічо’ не треба робить, — повторив Біллі Тесіо. — Малий мертвий, йому теж нічо вже не тре’. Кому яка, нахрін, різниця, найдуть його чи ні? Мені похуй.

— Це про того малого балакали по радіо, — не здавався Чарлі. — Точняк про нього, Брокера, Бровера, Флаверза чи як там його. Він під сраний поїзд попав, от що.

— Ага, — погодився Біллі. Шкрябнули сірником. Верн побачив, як він сяйнув на гравійну доріжку, і запахло сигаретним димом. — Точняк. А ти виригав.

Слів не було, але Верн вчув емоційні хвилі сорому, що струменіли від Чарлі Гоґана.

— Ну, дівки ж не бачили, — після паузи сказав Біллі. — Підвезло. — Зі звуку виходило, що він поплескав Чарлі по спині, щоб підбадьорити. — Бо розтринділи б зцюдова аж до Портленда. Але ми звідтіля швидко рвонули. Як думаєш, до них дійшло, шо щось не так?

— Ні, — відповів йому Чарлі. — Марі не хотіла йти тим путівцем Бек-Гарлоу-роуд повз цвинтар. Вона боїться привидів. — А тоді знову заскавчав немовлячим голосом: — Господи, ну нафіга ми ту тачку вчора свиснули! Пішли б на концерт так, як збиралися.

Чарлі й Біллі стрічалися з двома страшнючими козами — Марі Дотері й Беверлі Томас. Ви таких почвар, може, тільки в цирку й бачили: прищі, вуса, усі діла. Деколи вони вчотирьох (чи вшістьох, коли приєднувалися Кудлатий Браковіч та Ейс Мерил зі своїми дівками) крали зі стоянки в Льюїстоні тачку та їхали веселитися за місто з двома-трьома пузирями «Дикої ірландської троянди»[123] та упаковкою імбирного елю. Везли дівчат кудись у Кас-В’ю, чи в Гарлоу, чи в Шило, жлуктили «Фіолетового Ісуса»[124] і лизалися. Потім десь поближче до дому тачку кидали. Дешеві розваги в мавпятнику, як це деколи називав Крис. За сраку їх на цьому ні разу не взяли, але Верн усе сподівався. Йому було би в кайф відвідувати Біллі по неділях у колонії.

— Як сказати копам, то вони схочуть знати, як ми допхали аж до того чортового Гарлоу, — нудів Біллі. — У нас же тачок нема, ні в кого з нас нема. Краще нам тримати роти на замку. Тоді нас не чіпатимуть.