Ну, так він зрозумів.
Він спробував відшукати те місце з пам’яті й копати там. Але марно. Праворуч і ліворуч від того місця. Теж марно. Того дня він більше не копав, але потім пробував знову і знову. Чотири роки, прикиньте? Чотири
У нього це переросло в якусь манію. Веранда в будинку Тесіо тягнулася вздовж усієї передньої стіни, на сорок футів у довжину й сім ушир. Він рази три перелопатив чи не кожен дюйм тієї землі. А монеток як не було, так і не з’явилося. З кожною розповіддю кількість тих монет збільшувалася. Коли все сталося вперше, він сказав нам із Крисом, що там їх було доларів на три, ну може, трохи більше. Уже через рік сума зросла до п’яти, а оце зовсім недавно виявилося, що там лежала ціла десятка (це число більшало чи меншало залежно від того, як відчайдушно Верн потребував грошей).
Періодично ми намагалися до нього донести те, до чого самі вже давно допетрали: Біллі дізнався про банку й викопав її сам. Але Верн відмовлявся в це вірити, хоча свого брата Біллі ненавидів так само люто, як араби — євреїв, і якби випала оказія, то неодмінно проголосував би за смертну кару, щоб його брата скарали на горло за дрібні крадіжки в магазині. А ще він відмовлявся спитати в Біллі в лоб. Може, боявся, що Біллі зарегоче й скаже: «Ясно, що я викопав, чмо ти тупе, там у тій банці було двадцять баксів, і я їх усі до останнього сраного цента спустив». Тож, коли йому щось стріляло в голову (а ще коли вдома не було Біллі), Верн ліз під веранду й копав. Вилазив він незмінно з плямами від землі на джинсах, листям у волоссі та порожніми руками. Ох, ми ж із нього іржали — як коні. І прізвисько підхоже йому дали — Монетка. Монетка Тесіо. Того дня я подумав, що він так шпарко прискакав до нас у клуб тому, що його пошуки монеток нарешті щасливо закінчилися.
Того ранку Верн прокинувся раніше за всіх, пожував свої кукурудзяні пластівці й пішов надвір — покидати м’яч у старе баскетбольне кільце, пришпандорене до стіни гаража, бо більше робити не було чого. А що погратися в привидів абощо він не мав із ким, то вирішив знов узятися за лопату. Уже під верандою почув, як грюкнули протимоскітні двері. Верн закляк і принишк. Якщо то батько, він виповзе на світло, а якщо Біллі зі своїм друзякою, малолітнім злочинцем Чарлі Гоґаном, то принишкне доти, доки вони не звалять.
Дві пари ніг спустилися східцями, і Верн почув дрижачий, плаксивий голос Чарлі Гоґана:
— Господи, Біллі, шо ж нам тепер робить?
Верн розказував, що саме оте тремтіння в голосі Чарлі — Чарлі, одного з хуліганістіших хуліганів на селі, — змусило його нашорошити вуха. Адже Чарлі тусувався з Ейсом Мерилом й Очиськом Чемберзом, а коли ти тусуєшся з такими пацанами, ти просто мусиш бути крутеликом.