Чико повертає на Кестон-стрит і заїжджає на доріжку одного з виготовлених на фабриці будинків. Ключа в запаленні не повертає.

— Зайди, пригощу коржиками, — каже вона.

Він хитає головою.

— Треба вертатися.

— Я знаю. — Вона оповиває його руками й цілує. — Дякую за найпрекрасніші хвилини мого життя.

Раптом він усміхається, і від тої усмішки його обличчя сяє. Це якась магія.

— До зустрічі в понеділок, Джейні-Джейн. Ми ж друзі, так?

— Ти знаєш, що ми друзі. — Вона знову його цілує, та коли він кладе долоню їй на груди, обтиснуті джемпером, відсторонюється. — Не треба. А то ще батько побачить.

Він її відпускає, усмішка блякне. Вона швидко виходить із машини й біжить крізь дощ до задніх дверей. Ще мить — і її нема. Чико затримується на хвилину, щоб закурити, а потім здає назад і виїжджає на дорогу. «Б’юїк» буксує, стартер скрегоче цілу вічність, та потім двигун усе-таки заводиться. Довга дорога додому.

Уже на під’їзді він бачить перед будинком батьків «універсал». Ставить свою машину поряд із ним і глушить двигун. Та ще хвильку просто сидить мовчки, слухає дощ. Це наче бути всередині сталевого барабана.

Коли Чико заходить у будинок, Біллі сидить перед зомбоящиком, дивиться Карла Стормера та його «Сільських бакару»[128]. Біллі радісно підстрибує.

— Едді, Едді, а знаєш, що дядько Піт сказав? Сказав, що вони з купою інших хлопців бачили у війну підводний човен фріців! Поведеш мене наступної неділі на шоу?

— Не знаю, — шкіриться Чико. — Якщо будеш слухняним і цілий тиждень щовечора перед вечерею цілуватимеш мою туфлю. — Він скуйовджує Біллі волосся. Той верещить, сміється і штовхає його кулаком.

— Так, ану припинили, — каже їм Сем Мей, заходячи в кімнату. — Не казіться. Ви знаєте, як ваша мати ставиться до дурних пустощів. — Він ослабив краватку й розщебнув верхній ґудзик сорочки. На тарілці в нього лежать три червоні хот-доґи, закладені в білі булки, а поряд із ними вмощено слоїк із гірчицею. — Едді, де ти був?

— У Джейн.

У туалеті шумить бачок. Вірджинія. Чико думає про те, чи не залишила Джейн на раковині волосся, чи губну помаду, чи заколку.

— Даремно ти не поїхав з нами до дядька Піта й тітки Енн, — каже йому батько. І за три укуси розправляється з сосискою. — Едді, ти, узагалі, стаєш наче чужий. Мені це не подобається. Поки що ми тобі забезпечуємо хліб і дах над головою.

— Такий собі хліб, — пирхає Чико. — Такий собі дах.

Сем стріляє в нього поглядом. Він ображений, та на зміну образі швидко приходить гнів. Коли він розтуляє рота, щоб заговорити, Чико бачить, що зуби в нього жовті від гірчиці, і відчуває легкий напад нудоти.