У «б’юїку» тхне цвіллю, і його власний стартер довго скрегоче, перш ніж машина заводиться.

— Акумулятор? — запитує вона.

— Та просто клятий дощ, напевно. — Він здає назад на дорогу, вмикаючи двірники, і на мить зупиняється, щоб глянути на будинок. Його стіни пофарбовано в страшенно нудний колір морської хвилі. Прибудова, як застромлене чужорідне тіло, стирчить із нього під неприродним кутом, вкрита руберойдом і полущеним гонтом.

На повну гучність врубається радіо, та Чико одразу ж його вимикає. У голові зароджується традиційний біль недільного пообіддя. Вони проїжджають повз клуб «Ґранж», Добровільне об’єднання пожежників і крамницю «Брауні». Перед бензоколонкою «Брауні» стоїть «Тандерберд» Саллі Морисон, і Чико підносить руку на знак привітання, повертаючи на стару дорогу до Льюїстона.

— Хто це?

— Саллі Морисон.

— Красива. — Дуже нейтральним тоном.

Він намацує сигарети.

— Вона двічі виходила заміж і двічі розлучалася. А тепер стала міською курвою, якщо можна вірити половині тих лясів, які точать у цьому гівняному містечку.

— Наче така молода.

— Молода.

— А ти…

Він проводить рукою по її нозі й усміхається.

— Ні. Мій брат — можливо, але не я. Хоча Саллі мені подобається. Вона має аліменти й великий білий «Берд», і їй до лампочки все, що скажуть про неї люди.

Поїздка вже здається йому довгою і виснажливою. Праворуч повільно котить свої води синювато-сіра понура річка Андроскоґін. Крига на ній вже зійшла. Джейн затихла й поринула в задуму. У салоні тиша, лише «двірники» розмірено постукують на склі. Коли машина потрапляє у вибоїни, у них видно туман, що причаївся й вичікує вечора, коли можна буде виповзти зі свого сховку й затягнути саваном усю Річкову дорогу.

Вони заїжджають в Обурн, Чико зрізає кут і виїжджає на авеню Міно. Чотири смуги майже порожні, а всі будинки в цьому передмісті такі, наче їх не тут звели, а виготовили десь на фабриці. На хіднику вони бачать хлопчика в жовтому поліетиленовому дощовику. Він простує трохи попереду, обережно обходячи калюжі.

— Іди, малий, — тихо промовляє Чико.

— Що? — питає Джейн.

— Нічого, кицю. Спи далі.

Вона сміється, із нотками сумніву.