— Забирайся з моєї кімнати, Чико. І не лізь своїми лапами до мого «доджа», бо я тебе придушу нахрін. Січеш?

— Січу, брате, — думає Чико.

Він якусь мить стоїть непорушно, роздивляючись зіжмакане простирадло, поплямоване дівочою кров’ю. Та потім одним швидким рухом розправляє простирадло. Отак. Хай буде. Як тобі це сподобається, Вірджиніє? До шмиги буде чи ні? Він натягає штани, взуває мотоциклетні чоботи, знаходить светр.

Коли вона виходить із нужника, він зачісує перед дзеркалом волосся. Вигляд у неї стильний. Під джемпером не видно надто випнутого живота. Вона кидає погляд на ліжко, щось із ним робить на раз-два, й ось воно вже застелене, а не просто розрівняне.

— Добре, — хвалить Чико.

Вона трохи невпевнено сміється і заправляє за вухо пасмо волосся. Такий виразно-чуттєвий жест.

— Ходімо, — каже він.

Вони перетинають коридор і вітальню. Перед відретушованою студійною фотографією, що стоїть на телевізорі, Джейн затримується. На ній його батько й Вірджинія, Джонні вже в старших класах, Чико в початковій школі й немовля Біллі. На знімку Джонні тримає Біллі на руках. У них у всіх нерухомі упороті посмішки до вух… у всіх, крім Вірджинії, у якої на лиці застиг її фірмовий вічно сонний незрозумілий вираз. «Ту фотографію, — пригадує Чико, — зробили менш ніж за місяць по тому, як батько побрався з цією сукою».

— Це твої батько й мати?

— Батько, — виправляє Чико. — Коло нього — мачуха, Вірджинія. Ходімо вже.

— А вона й досі така гарна? — цікавиться Джейн, знімаючи з вішака своє пальто й простягаючи Чико його вітрівку.

— Для мого старого — так, напевно, — відповідає Чико.

Вони виходять у прибудову. Тут вогко й протяги — вітер гуляє й свистить у дірявих тонких стінах. Усе захаращено: ось купа старих лисих покришок, старий ровер Джонні, який Чико успадкував, коли йому було вісім, і який досить-таки швидко розгепав, стос детективних журналів, скляні пляшки від «пепсі», які ще можна здати, вимащений монолітний блок двигуна, помаранчевий ящик, повний книжок у паперових обкладинках, та старий іграшковий кінь «розфарбуй мене за цифрами», що стоїть на запорошеній зеленій траві.

Чико помагає їй прокласти шлях надвір. Журливо й безперервно періщить дощ. Чіків старий седан тоне в калюжі на під’їзній доріжці, вигляд у нього геть нікчемний. У «доджі» Джонні більше шику, хоч він і стоїть на домкраті, а на місці лобового скла в нього — шмат червоної пластмаси. У Чико — «б’юїк». Фарба давно зблякла, на ній квітнуть плями іржі. Вичовгане переднє сидіння вкриває коричнева армійська ковдра. До сонцезахисного щитка пришпилено великий значок: «Я ХОЧУ ЩОДНЯ». На задньому сидінні валяється іржавий зібраний стартер. «Якщо дощ коли-небудь вщухне, — думає він, — я його почищу. Може, навіть поставлю на «додж». А може, ні».