— Язика припни. Розпускаєш занадто. Шмаркач ти ще, щоб зі мною так говорити.

Чико знизує плечима, відрізає скибку від буханки «Диво-хліба», що лежить на спеціальному телестолику для їдла біля батькового крісла, і щедро поливає її кетчупом.

— Усе одно ще три місяці, і я звідси поїду.

— Не зрозумів. Про що це ти?

— Відремонтую машину Джонні й поїду в Каліфорнію. Пошукаю роботи.

— А, ясно. Зрозуміло. — Його батько — здоровань, незграбний здоровило, але Чико думає, що після одруження з Вірджинією, він здрібнів. А після смерті Джонні здрібнів ще дужче. І подумки повторює собі те, що сказав Джейн: «Мій брат — можливо, але не я». І навздогін: «Грай на своєму диджериду, Блю». — Ти на тій машині не те що в Канаду — до Касл-Рока не доїдеш.

— Ти думаєш? То побачиш, блять, як за мною аж закуріє.

Якусь мить батько лише пильно дивиться на нього, а потім жбурляє в нього сосискою, яку тримає в руці. Вона вдаряє Чико в груди, розбризкуючи по светру й кріслу гірчицю.

— Ще раз це слово скажеш, і я тобі носа зламаю. Ти диви на нього, який розумник.

Чико підбирає сосиску й дивиться на неї. Дешева червона сосиска, вимащена французькою гірчицею. «Намастіть трохи сонячного світла». Чико кидає нею в батька. Сем підводиться, його обличчя червоне, як стара цегла, на лобі пульсує вена. Стегном він зачіпляє телестолик, і той перекидається. У дверях кухні стоїть і дивиться на них Біллі. Він і собі набрав на тарілку сосисок і квасолі, але тарілка перехилилася, і квасолева підливка стікає на підлогу. Очі в Біллі широко розплющені, губи тремтять. По телевізору Карл Стормер та його «Сільські бакару» в карколомному темпі награють кантрі-баладу «Довга чорна вуаль».

— Ти їх ростиш, виховуєш, а вони потім плюють тобі в лице, — нечітко промовляє батько. — Отаке. Отак-от воно й буває. — Він наосліп промацує сидіння крісла й знаходить-таки недоїдену сосиску. Затискає її в кулаку, мов надкушений фалос. А потім — неймовірно, проте береться їсти… і Чико бачить, як по його щоках стікають сльози. — Отаке. Плюють на тебе. Так воно буває.

— А навіщо ти на ній женився?! — кричить на нього Чико, але прикушує язика, перш ніж із нього зриваються наступні слова: «Якби ти на ній не женився, Джонні був би зараз живий».

— А це вже не твоє собаче діло! — крізь сльози горлає Сем Мей. — Це моє діло!

— Та ти що?! — волає Чико. — Невже? Мені всього-на-всього треба жити з нею! Мені й Біллі, нам треба жити з нею! Дивитися, як вона з тебе всі соки тягне! А ти навіть не знаєш…

— Чого? — Зненацька батьків голос стишується, стає зловісним. Шмат сосиски, затиснутий у кулаці, стирчить, немов скривавлений уламок кістки. — Чого я не знаю?