Вірджинія непорушно стоїть у дверях, не зводячи погляду спокійних очей із Чико.
Сем наосліп відступає на крок і вдаряється об край м’якого крісла. Важко осідає в нього й відвертає обличчя до волохатого передпліччя.
— Едді, коли чую від тебе такі слова, я на тебе навіть дивитися не можу. Мені дуже погано робиться.
— Це через неї тобі погано! Чому ти не хочеш подивитися правді у вічі?
Сем не відповідає. І далі не дивлячись на Чико, він навпомацки знаходить на тарілці, що стоїть на телестолику, ще одну загорнуту в булку сосиску. Навпомацки знаходить гірчицю. Біллі й далі плаче. Карл Стормер та його «Сільські бакару» співають пісню далекобійника. «Моя ластівка стара, але літає споро», — повідомляє Карл усім своїм глядачам із Західного Мену.
— Семе, хлопчик сам не розуміє, що каже, — лагідно мовить Вірджинія. — У його віці завжди важко. Дорослішати важко.
Він під п’ятою. Так, це кінець.
Він розвертається і прямує до дверей, що ведуть у сарай-прибудову і далі, надвір. Уже відчиняючи їх, він озирається на Вірджинію, і, коли вимовляє її ім’я, вона обдаровує його безтурботним поглядом.
— Що, Еде?
— Простирадло в крові. — Він робить паузу. — Я її порвав.
Йому здається, ніби щось ворухнулося в її очах, але, напевно, він видає бажане за дійсне.
— Еде, будь ласка, вийди. Ти лякаєш Біллі.
Він виходить. «Б’юїк» не хоче заводитися, і він майже змиряється з тим, що доведеться чалапати під дощем, коли двигун все-таки бурчить. Він закурює і виїжджає задом на Чотирнадцяту, витискаючи зчеплення й розганяючи двигун, коли він знову захлинається. Лампочка генератора злостиво підморгує йому двічі, та машина, зрештою, їде. Він повзе дорогою, що веде на Ґейтс-Фолз.
Востаннє кидає погляд на «додж».
Джонні міг би влаштуватися на постійну роботу в Ґейтсі, на текстильній фабриці, але тільки на нічну зміну. Він казав Чико, що нічна робота його не парить, та й платять там краще, ніж на «Плейнзі», але їхній батько працював на денній роботі, а якби Джонні ходив на нічні зміни, то вдень мусив би залишатися вдома з нею, сам-на-сам чи з Чико в сусідній кімнаті… а стіни в будинку тонкі.
— Я не можу припинити це, а вона не дозволяє, — розказував Джонні. — Так, я знаю, що його це вб’є. Але вона… вона не хоче це припиняти, а я наче не можу сам спинитися… вона вічно на мене вилазить, ти знаєш, як це, ти її бачив, Біллі ще надто малий, щоб розуміти, але ти її бачив…
Так. Він її бачив. Отож, Джонні пішов працювати на «Плейнз», а батьку сказав, це тому, що там може задешево дістати частини для «доджа». Ось як вийшло, що він міняв шину, коли налетів той «мустанґ», крешучи іскри глушником. Ось як вийшло, що його мачуха вбила його брата, тож ти грай, поки я звалю, Блю, бо ми їдемо в Місто самців на цьому гівняному «б’юїку», і він згадує, як пахло гумою, і як випиналися під ясно-білою футболкою хребці Джонні, відкидаючи маленькі півмісяці-тіні, він згадує, як Джонні трохи підвівся з того положення навпочіпки, у якому працював, коли в нього врізався «мустанґ» і розмазав його по «шеві», і як глухо бамкнуло, коли «шеві» зірвався з опор, а тоді жовтогарячий спалах полум’я, задушливий запах бензину…