— А то ти взяв? — поцікавився я. Раніше я ніколи в нього про це не питав, і якби ви мені сказали, що колись спитаю, я б назвав вас божевільним. Слова вирвалися кулею.
— Ага. Я взяв. — На кілька хвилин він замовк, просто дивився поперед себе на спини Тедді та Верна. — Ти знав, що я їх узяв, Тедді знав,
Я хотів був заперечити, та потім стулив рота. Бо він мав рацію. Байдуже, що я казав батькам про те, що людина не винна, поки не доведено її провину, у душі я знав.
— А потім я, може, і розкаявся і хотів повернути, — сказав Крис.
Я вибалушив на нього очі.
— Ти хотів повернути?!
— Я сказав «може». Припустімо. І, може, я відніс їх старій Саймонз і в усьому зізнався, і, може, віддав ті грошики, а мене все одно послали погуляти, бо молока на них так і не купили. І, може, наступного тижня стара Саймонз прийшла в школу в новенькій спідниці.
Від жаху мені одібрало мову, і я міг лише витріщатися на Криса. А він мені всміхнувся, але то була крива жаска посмішка, що не торкнула його очей.
— Усе лише «може», — сказав він. Але я згадав ту нову спідницю — світло-коричнева, з візерунком в «індійські огірки», пишна така. Пам’ятаю, ще подумав, що стара Саймонз у ній аж помолодшала, навіть погарнішала трохи.
— Крис, а скільки там було тих молочних грошей?
— Майже сім баксів.
— Господи Ісусе, — прошепотів я.
— От я й сказав, що я вкрав гроші на молоко, але стара Саймонз потім вкрала їх у мене. Ти просто прикинь. А тоді прикинь, що я цю історію розказав. Я, Крис Чемберз. Молодший брат Френка Чемберза й Очиська Чемберза. Думаєш, мені б хтось повірив?
— Нізащо, — прошепотів я. — Господи Ісусе!
Він знову посміхнувся — тією крижаною, жаскою усмішкою.
— А думаєш, та сука б наважилася щось таке провернути, якби бабки взяв хтось із тих смердючих багатіїв з Касл-В’ю?
— Ні.
— Отож. Якби то був хтось із них, Саймонз би сказала: «Нехай, нехай, цього разу забудемо, але по руці ми тобі надаємо сильно, а як ще раз таке втнеш, надаємо по