— Охрініти! — радісно вигукнув Крис, задираючи обличчя в небо. — Це ж охрініти як кльово буде! — Але я поділяв думку Тедді. Дивився на небо й відчував якесь гнітюче запаморочення. За відчуттями це більше нагадувало зазирання в глибоку й загадкову ущелину з мармуровими стінами. Знову спалахнула блискавка, і ми всі поприсідали. Цього разу запах озону був гарячішим, виразнішим. Гуркіт грому накотився без жодної відчутної паузи.

Від нього ще дзвеніло у вухах, коли Верн тріумфально затріщав:

— ОН ТАМ! ОНО ВІН! ОН ТАМ! Я ЙОГО БАЧУ!

Якщо я захочу, то зможу зараз побачити Верна таким, як тоді, — варто лишень відкинутися на спинку крісла й заплющити очі. Він стоїть на лівій рейці, як мореплавець на носі корабля, однією рукою затуляючи очі від сріблястого сяйва блискавки, яка щойно вдарила, а іншу простягаючи вперед і показуючи на щось.

Ми підбігли до нього й подивилися в той бік. «У Верна просто розгулялась уява, от і все, — думав я. — Кровопивці, спека, а тепер ще буря ця… очі підводять і показують якусь чортівню, от і все». Але насправді це було не так, хоча на якусь частку секунди я раптом відчайдушно зажадав, щоб то виявився оптичний обман. Бо за ту частку секунди я зрозумів, що не хочу бачити жодних трупів. Навіть роздушеного під колесами вантажівки бабака.

У тому місці, де ми стояли, дощі напровесні розмили частину насипу, залишивши по собі непевний кам’янисто-піщаний обрив у чотири фути заввишки. У залізничників на жовтих дрезинах або ще руки не дійшли, або це сталося зовсім недавно й ніхто поки не знав. Під ним росли заболочені липучі зарості підліску, від яких віяло жахливим смородом. А з плутаного шалу кущів ожини стирчала біла-біла рука.

Чи дихав хтось із нас тієї миті? Я — ні.

Вітер міцнішав, налітав поривами й звідусіль, наскакував невідь звідки, закручував у вихорі, обдавав струменями нашу спітнілу шкіру й відкриті пори. Але я його наче й не помічав. Думаю, у душі я чекав, що Тедді от-от закричить «Десант — за борт!» Якби це сталося, я б, напевно, з’їхав з глузду. Було б краще, якби ми побачили все тіло, цілком і повністю. Але натомість стирчала лише ота млява кінцівка, страхітливо біла, з розпластаними пальцями, наче рука потопельника. Вона повідомила нам правду про всю ту подію. Пояснила кожен цвинтар у світі. Образ тієї руки поставав у моїй уяві щоразу, коли я чув чи читав про якесь звірство. А десь далі, там, де починалося плече тієї руки, лежала решта Рея Бравера.

Спалахувала і вдаряла блискавка. І за кожним ударом небо розривав грім, неначе над нашими головами почалися небесні перегони.