І це стало тим обухом, яким мене гахнули по голові. Малий був мертвий. Малий не захворів, малий не спав. Він більше ніколи не встане вранці, не дристатиме від зелених яблук, не візьметься за отруйний плющ, не зітре до краю витирачку на олівці «Тайкондероґа № 2» під час важкої контрольної з математики. Малий був мертвий. Труп. Він більше ніколи не піде збирати пляшки з друзями навесні, із брезентовим мішком на плечі, щоб класти туди знайдені під талим снігом скарби, які можна здати. Більше не прокинеться о другій ночі першого листопада, не побіжить у туалет і не виригає великий клубок дешевих геловінських цукерок. Не смикне за кіску єдину дівчинку, яку залишили після уроків. Малий нікому не роз’юшить носа, і йому ніхто не роз’юшить. Малий не піде, не зможе, не зробить, не зуміє. Він був тим боком батарейки, на якій написано «–». Перегорілим запобіжником, у який вставляють монетку. Смітником біля учительського столу, з якого завжди пахне тирсою із загострених олівців та апельсиновими шкурками від обіду. Домом із примарами за межею міста, де вибиті всі вікна, а табличка «НЕ ЗАХОДИТИ» валяється на полі. Горищем із кажанами, підвалом, що кишить хробаччям. Малий був мертвий, містере, мем, юний сер, маленька міс. Я міг би говорити весь день і навіть близько не описати ту відстань між його босими ногами та брудними кедами, що висіли на кущах. Там було тридцять із гаком дюймів і гугол[149] світлових років. Малого від’єднало від кедів без жодної надії на повернення. Він був мертвий.

Ми перевернули його на спину, лицем до зливи, блискавок, рівномірного гуркоту грому.

Усе його обличчя та шию вкривали мурахи й жуки. Вони сновигали за комір його футболки й назад. Очі в нього були розплющені, але страхітливо розфокусовані — одне закотилося назад, і ми бачили тільки крихітну дугу зіниці, а інше незмигно дивилося вгору, у розбурхане вітрюганом небо. Над верхньою губою й на підборідді засохла кривава піна («із носа кров пішла», — подумав я), а права щока була пошматована й на ній темніли синці. Та все ж мені здалося, що вигляд у нього не такий уже й страшний. Якось я влетів у двері, які саме розчахнув мій брат Денніс, і синці в мене після того були набагато гірші, ніж у цього малого, та ще й ніс розквашений. А проте я тоді всмак повечеряв і просив добавки до всіх страв.

Тедді з Верном стояли позаду нас. І якби те вибалушене догори око ще могло бачити, то ми всі, напевно, виглядали б для Рея Бравера як носії домовини у фільмі жаху.

З його рота виповз жук, подріботів через усю безбороду щоку, переступив на листок кропиви й щез.