— Бльоооо…. — видихнув Крис. Вийшла не зовсім лайка й не зовсім сільська версія цього слова, така, як матюкаються в полі серед тонких стебел тимофіївки, коли ламається сінний прес. Натомість, то був довгий глухий склад без жодного змісту, видих, що проминув голосові зв’язки.

Верн, мов одержимий, облизував губи, ніби скуштував якийсь мутний новий делікатес — «Двадцять дев’ятий смак «Говарда Джонсона»[148], «Тібетські роли з ковбасою», «Міжзоряних равликів», щось таке чудернацьке, що заразом його потішило й викликало огиду.

Тедді тільки дивився. Вітер тріпав жирне злипле волосся, оголював йому вуха, потім знову прикривав. Його обличчя не виражало нічогісінько, було цілковито порожнім. Зараз, заднім числом, я вже можу вам сказати, що побачив на ньому щось, і можливо, так і було… але не тоді.

По руці повзали чорні мурахи.

У лісі обабіч колії здійнявся гучний шепіт, наче дерева щойно нас помітили й тепер висловлювали все, що вони думають із цього приводу. Із неба ринув дощ.

Краплі завбільшки з десятицентові монети падали мені на голову й руки. Вони змочили насип, і шлак ненадовго потемнів — та потім знову став таким, як раніше, бо голодна земля жадібно всотала вологу.

Великі краплини лупили хвилин, мабуть, із п’ять, а тоді перестали. Я глянув на Криса, але він тільки кліпнув у відповідь.

І тут налетіла буря. Усе сталося миттєво, наче в небі хтось потягнув за ланцюжок душа. На зміну шепоту прийшов гучний скандал. Було таке відчуття, що нас вичитують за наше відкриття. І було страшно. Але про хибні висновки тільки в коледжі розказують… та й то я помітив, що в хибність тих висновків тільки повні кретини могли повірити.

Крис перескочив зверху через водорий. Його волосся вже промокло й липло до голови. Я пішов слідом за ним. Верн і Тедді не відставали, але першими до тіла Рея Бравера дісталися ми з Крисом. Він лежав долілиць. Крис подивився мені у вічі. Його обличчя виражало твердість і суворість. То було обличчя дорослої людини. Я ледь помітно кивнув, наче він уголос до мене звернувся.

Думаю, Рей опинився внизу, більш-менш неушкоджений, замість лежати геть понівеченим між рейками, бо намагався порятуватися втечею, зіскочити з колії, але не встиг. Поїзд ударив його, і він полетів шкереберть униз. Приземлився головою в бік рейок, закинувши руки за голову, наче норець перед стрибком. Приземлився в це болітце, що вже потроху ставало болотом. Його волосся було темно-червонуватим, від вологи злегка кучерявилося на кінчиках. У волоссі проглядала кров, але небагато, не стільки, щоб аж до огиди. Мурахи були огидніші. Удягнений він був в однотонну темно-зелену футболку й сині джинси. За кілька футів од босих ніг я помітив пару брудних кедів із низьким верхом, що заплуталися в химерних заростях ожини. Я не одразу збагнув, що до чого — чому він тут, а його взуття там. Та потім дійшло, й усвідомлення вдарило, як підступний випад нижче пояса. Моя дружина, діти, друзі — усі думають, що мати таку уяву, як у мене, дуже класно. Із нею я не тільки всю ту грошву можу заробити, а ще й кіно собі покрутити в голові, коли нудно робиться. Вони мають слушність, звісно. Та періодично твоя уява обертається проти тебе й кусає, немов скажена, довгими зубами, зубами, нагостреними терпугом, як у людожера. Ти бачиш таке, чого волів би не бачити, таке, від чого не можеш заснути аж до світанку. Щось таке я побачив і зараз. Ця картина постала в моїй уяві з абсолютною ясністю та чіткістю. Його вибило з кедів. Поїзд вдарив його так сильно, що кеди злетіли з нього, а разом із ними вилетіло з тіла й життя.