— Ой, Ґорді, гля, — нетвердим голосом мовив Крис. — Ти гля. Він прям як на виставці потвор.

— Навряд чи він про це знає…

— Може, то його примару ми чули в лісі. Може, він знав, що таке станеться. Виставка потвор, сука. Я серйозно.

Позаду зашелестіли гілки. Я рвучко розвернувся, упевнений, що вони зайшли збоку, але Крис тільки побіжним поглядом туди скинув і повернувся до попереднього заняття — споглядати тіло. До нас вернулися Тедді з Верном, у джинсах, змоклих до нитки й прилиплих до ніг. Обидва шкірились — геть-чисто як ті собаки, що тільки-но десь насмокталися яєць.

— І що ти робитимеш, пацан? — спитав Крис, і в мене по спині пробіг холодок. Може, він і до мене звертався. А може, і ні… бо дивився він на тіло.

— Ми його заберем ізцюдова? — спантеличено спитав Тедді. — Герої будем. Правда же ж? — Він переводив погляд із Криса на мене й знов на Криса.

Крис подивився на нього, наче від сну пробудився. Його верхня губа піднялася, оголюючи зуби. Кількома великими кроками він подолав ту відстань, яка розділяла їх із Тедді, та з силою штовхнув його обома руками в груди. Тедді поточився. Він несамовито замахав руками в марній спробі відновити рівновагу й з розгону сів у болото, соковито хляпнувши задом об калабаню. І закліпав на Криса, мов здивована ондатра. А Верн сторожко зиркав на Криса — вочевидь, боявся, що той сказився. І це було недалеко від істини.

— Стули капкан, — порадив Крис Тедді. — Десант за борт, щоб тобі. Ти паршива боягузлива вівця, от ти хто.

— Я через град! — сердито закричав йому у відповідь присоромлений Тедді. — Крисе, я не через тих пациків! Але гроза — це страшне! Я нічо’ не можу із собою зробити! Я б їх усіх однією лівою поклав, ім’ям матері клянуся! Але я боюся грози! Чорт! Я не винен, просто мені страшно! — І, сидячи у воді, він знову розплакався.

— А ти що? — повернувся Крис до Верна. — Теж грози боїшся?

Верн по-дурному похитав головою, щиро дивуючись і не розуміючи, чого Крис так лютує.

— Чуваче, я думав, ми всі тікаєм.

— А ти в нас телепат. Бо ти першим побіг.

Верн двічі проковтнув слину й нічого не відповів.

Крис дивився на нього впритул, люто й похмуро. Потім розвернувся до мене.

— Ґорді, я склепаю йому ноші.

— Як скажеш, Крисе.

— А то! Як у скаутів. — Його голос підбирався до дивних високих, пронизливих ноток. — Точно так, як у бляцьких скаутів. Ноші — палки й перекладини. Як у підручнику. Правда, Ґорді?

— Правда. Якщо хочеш. Але що як ті пацики…