Стівенз допоміг мені зняти пальто, бурмочучи, що погода кошмарна. По «WCBS» передавали, що до ранку буде хурделити.

Я погодився, що надворі таки жахіття коїться, і знову перевів погляд на велику залу з високою стелею. Гидка погода, у каміні палахкотить полум’я… і хтось розказує історію про привидів. Я вже казав, що в сімдесят три гаряча кров — це далеке минуле? Здається, так. Але від цієї думки в грудях розливалося тепло… та не від того привітного та статечного вогню, який розпалив у каміні надійний Стівенз.

Я думаю, тепло було від того, що настала черга Маккерона розказувати історію.

У розкішний особняк з червонувато-коричневого пісковика, що стоїть за адресою Східна Тридцять п’ята вулиця, 249, — я навідувався ось уже десять років. Майже регулярно, проте не зовсім. Про себе я зву його «клубом для джентльменів», кумедним пережитком минувшини, тих давніх часів, коли на сцену ще не вийшла Ґлорія Стайнем[162]. Однак навіть тепер я до кінця не певен, що це справді такий клуб і як він, узагалі, таким став.

Того вечора, коли Емлін Маккерон розповів нам свою історію (про метод дихання), клуб налічував близько тринадцяти членів, хоча того завірюшного холодного вечора тільки шестеро з нас наважились вийти з дому. На моїй пам’яті були роки, коли клуб мав не більше від восьми постійних членів, а бували й такі, коли їх було щонайменше двадцятеро або й більше.

Припускаю, що всю історію клубу міг знати Стівенз. Цілковито я певен лише в одному — Стівенз був тут від самого початку (байдуже, скільки в перерахунку на роки)… і вважаю, що вигляд у нього молодший за вік. Значно, значно молодший. Говорить Стівенз із легким бруклінським акцентом, та, попри це, він брутально коректний і до болю педантичний, мов той британський дворецький у третьому поколінні. Стриманість Стівенза — невід’ємна частка несамовитого шарму, а ледь помітна усмішка — це двері за сімома замками. Я ніколи не бачив жодних клубних журналів (якщо він їх веде). Ніколи не отримував квитанції на сплату членських внесків — бо членство безкоштовне. Мені ніколи не телефонувала секретар клубу — бо клуб не має секретаря, а в будинку за адресою Східна Тридцять п’ята вулиця, 249, нема телефону. Тут не існує коробки з білими та чорними кулями для голосування. А ще в клубу (якщо це клуб) ніколи не було назви.

Уперше я до клубу (мушу й далі його так називати) потрапив на запрошення Джорджа Вотергауза. Джордж очолював юридичну фірму, у якій я працював із п’ятдесят першого року. Моє просування кар’єрними сходинками в цій конторі (одній із трьох найбільших у Нью-Йорку) відбувалося стабільно, проте вкрай повільно: я був невтомним трудівником, мулом, що тягнув лямку, кернером[163] від юриспруденції… проте справжнім талантом чи геніальністю похизуватися не міг. Були люди, що почали працювати разом зі мною, та потім семимильними кроками пішли далі, тоді як я торував собі шлях маленькими крочками. І я не вбачав у цьому нічого дивного.