Ми з Вотергаузом обмінювалися привітними словами, відвідували обов’язкову вечерю, яку фірма влаштовувала щороку в жовтні, а поза тим перетиналися мало. До осені тисяча дев’ятсот шістдесят… коли якось на початку листопада він зазирнув до мене в кабінет.

Це само із себе було вже вкрай незвично, тому миттєво навіяло мені чорні думки (звільнення), які одразу ж зрівноважилися запаморочливими (неочікуване підвищення). То був загадковий візит. Вотергауз прихилився до одвірка. На грудях м’яко поблискував ключ приналежності до «Фі Бета Каппа»[164]. Бос говорив на якісь приємні загальні теми, проте ніщо зі сказаного ним не мало жодної справжньої ваги чи важливості. Я все чекав, коли він облишить ґречні слова й перейде до суті: «А зараз про справу Кейсі» або «Нас попросили дослідити правомірність призначення мером Салковіца на…» Але складалося таке враження, що жодних справ нема. Він позирнув на годинник, сказав, що приємно було поговорити й що йому вже пора йти.

Спантеличений, я все ще кліпав очима, коли він обернувся й недбалим тоном докинув:

— Є одне місце, до якого я часто навідуюся в четвер увечері… це щось на кшталт клубу. Там здебільшого старі нікчеми, але з декотрими можна непогано потеревенити. І винний погріб там прекрасний, якщо ви поціновувач вишуканих вин. А ще час від часу хтось розповідає цікаву історію. Девіде, може, завітаєте якось увечері? Як мій гість. Я запрошую.

Я пробелькотів щось у відповідь (досі не можу згадати, що саме). Та пропозиція збила мене з пантелику. Вона прозвучала досить-таки невимушено, проте його очі, сині англосаксонські крижини під кущастими вихрами брів, дивилися надзвичайно серйозно. І якщо я не пам’ятаю достеменно, яку відповідь дав, то це тому, що зненацька я відчув — ця пропозиція (хай навіть розмита й незрозуміла) була саме з тих, до яких він, за моїми очікуваннями, мав перейти.

Еллен того вечора відреагувала сміхом і роздратуванням. У «Вотергауз, Ґарден, Лоутон, Фрезьєр та Ефінґем» я працював близько двадцяти років, і вже очевидно було, що розраховувати на значне підвищення, маючи посаду середнього рівня, на якій я працював, не варто. Еллен висловила припущення, що фірма вигадала економічно ефективний замінник для золотого годинника.

— Старі шкарбани розповідають байки про війну й грають у покер, — сказала вона. — Один такий вечір, і ти радітимеш, якщо тебе до пенсії відправлять у заслання в бібліотеку-читальню. Поставлю для тебе на лід дві пляшки «Бекс». — І вона ніжно мене поцілувала. Мабуть, помітила щось на моєму обличчі. Бачить Бог, після всіх цих років, які ми провели разом, вона читала мене, як розгорнуту книжку.