Він злегка осміхнувся.

— Гадаю, варто запитати, — проказав він. — Різдво — чудова пора для запитань.

Десь далі по коридору ліворуч від нас (по коридору, у який я ще ніколи не заглиблювався) гучно цокав на підлозі старовинний дзиґар, відміряючи вік усього сущого. Мої ніздрі вловлювали запах старої шкіри, змащеного олією дерева, а ще ледь чутний аромат, слабший за попередні два, — війнуло лосьйоном для гоління, яким користувався Стівенз.

— Але мушу вас попередити, — сказав він під супровід завивання вітру надворі. — Краще не ставити забагато питань. Якщо хочете приходити сюди й надалі.

— Людей виключали за те, що вони забагато розпитували? — Слово «виключати» було не зовсім точним, але воно відтворювало зміст того, що я хотів сказати.

— Ні, — відповів Стівенз. Його голос звучав незмінно тихо й чемно. — Вони просто вирішували, що краще сюди більше не приходити.

Я подивився йому в очі, відчуваючи, як по спині вгору повзе холодок — неначе велика холодна невидима долоня лягла на мій хребет. Я мимохіть згадав те глухе вогке гупання, яке чув нагорі однієї ночі, і знову (як не раз і не два перед тим) закортіло точно знати, скільки ж там нагорі насправді кімнат.

— Містере Едлі, якщо ви досі хочете про щось запитати, раджу зробити це зараз. Вечір майже добіг кінця…

— А у вас попереду ще довга подорож поїздом? — спитав я, але Стівенз лише ковзнув по мені мене байдужим оком. — Гаразд. Тут у бібліотеці є книжки, яких я більше ніде не можу знайти — ні в Публічній бібліотеці Нью-Йорка, ні в каталогах продавців антикварних книжок, до яких я звертався, ні в бібліографічних довідниках. У Маленькій залі стоїть більярдний стіл марки «Норд». Я про такого виробника ніколи не чув, тож зателефонував у Міжнародну комісію з торгових марок. Там знають два «Норди»: один виготовляє лижі для катання на перетятій місцевості, а другий — дерев’яні аксесуари для кухні. У Довгій залі стоїть музичний автомат «Сифрант». У Комісії знають «Сибург», але не «Сифрант».

— У чому полягає ваше запитання, містере Едлі?

Його голос звучав незмінно м’яко, проте в очах промайнуло щось страхітливе… ні. Якщо вже казати правду, то не лише в його очах. Той жах, що мене пронизав, раптом наситив собою всю атмосферу навколо. Рівне цок-цок із коридору ліворуч більше не йшло від маятника старого дзиґаря. То кат постукував ногою, споглядаючи, як ведуть засудженого на ешафот. Запахи олії та шкіри згіркли й тепер таїли в собі загрозу. А коли в стіни будинку знову вдарив знавіснілий вітер, мене миттєво охопила впевненість у тому, що ось зараз двері розчахнуться, а за ними виявиться не Тридцять п’ята вулиця, а божевільний ландшафт Кларка Ештона Сміта[176], де різкі силуети дерев-покручів вирізьблюватимуться на тлі безбарвного обрію, забарвленого двома сонцями у бузувірське палахкотіння червоного вогню.