— Офіцере, пропусти мене, і повертайся до своїх справ.

Денні каже, що не пропускати його — це і є його обов’язок. Він змушений повторити це декілька разів, перш ніж у нього з’являється можливість узятись за наступну справу. Відіславши ще не одного незадоволеного громадянина, він дивиться, чи довго йому ще чекати, щоб у нього з’явилася можливість насварити Венделла Ґріна. Репортер не повинен бути далі ніж за два-три авто. Тільки-но Денні підводить голову, знову гудять клаксони, а люди починають кричати на нього. Пропусти нас! Агов, друже, я плачу тобі зарплатню, не забув? Я хочу поговорити з Дейлом, я хочу поговорити з Дейлом!

Кілька чоловіків виходять із авто. Вони тицяють пальцями в бік Денні, щось несамовито репетують, але неможливо зрозуміти, що саме. Денні здається, що йому простромили розжарений прут через ліве око аж до мозку. Щось не так: він не бачить потворного червоного авто Ґріна. Куди, в біса, воно поділось? Чорт, чорт і ще раз чорт, Ґрін, очевидно, вирішив під’їхати до «…В Еда» ґрунтовою дорогою. Денні швидко оглядає поле. Сигнали й сердиті голоси в нього за спиною сягають небезпечного рівня. Ніде не видно ані побитої «Тойоти», ані Венделла Ґріна. Хіба можна в це повірити: пустомеля здався!

За кілька хвилин автомобілі рідшають, і Денні з Пем думають, що їхня робота майже закінчена. Усі чотири полоси Шосе-35 вільні, як це, зазвичай, і буває кожного суботнього ранку. Одна вантажівка спускається в напрямку до Централії.

— Як думаєш, нам їхати туди? — запитує Пем, киваючи в бік зруйнованого магазину.

— Можливо, ще зачекаємо кілька хвилин. — Денні не палає бажанням потрапити в діапазон того смороду. Він залюбки залишився б тут, аж доки не приїдуть медичні експерти й автофургон для збирання доказів. Що людям там таке цікаве? Він би з радістю віддав дводенну зарплатню, щоб його позбавили необхідності дивитися на тіло Ірми Френо.

Тоді Пем і він чують одночасно два різні звуки, і жоден їм не подобається. Перший — це свіжа хвиля транспорту, що мчить до них по шосе; другий — гул мотоциклів з боку старого магазину.

— Там що, є об’їзна дорога? — з недовірою запитує він.

Пем знизує плечима:

— Схоже на те. Але, очевидно, Дейлу доведеться самому розбиратися з громилами Шнобеля, у нас тут і так повний завал.

— Чорт забирай, — каже Денні.

Близько тридцяти пікапів і легкових автомобілів збирається на початку полоси. Вони обоє бачать, що ці люди сердитіші й рішучіші за тих, що були раніше. З кількох останніх машин вийшли кілька чоловіків і жінок, залишивши свій транспорт на узбіччі, прямують у бік офіцерів. Водії перших авто розмахують кулаками, навіть не спробувавши проїхати. Неймовірно, жінка і двоє підлітків ідуть, піднявши вгору транспарант із написом «МИ ХОЧЕМО РИБАКА!». Чоловік у старому брудному «Кадді» висовує руку через вікно і показує власноруч виготовлений плакат «ҐІЛБЕРТСОН МАЄ ПІТИ».