Тоді Енді робить те, що вражає Морті, і переконує його, що це не жарт і не помилка: Енді Рейлсбек починає плакати.

Тенсі Френо, відома як убита горем мати Ірми Френо, насправді, ще не вбита горем. Вона знає, що мала б, але горе ще десь далеко. Зараз їй здається, що вона пливе у хмарах з теплої яскравої вовни. Лікар (асистентка Пета Скарди, Норма Вайтстон) дала їй п’ять міліграмів лоразепаму чотири чи п’ять годин тому, але ліки лише починають діяти. Тенсі й Ірма жили в Трейлерському парку «Холідей» відтоді, як Каббі Френо залишив їх і переїхав до Ґрін Бей дев’яносто восьмого. Неподалік, у «Сенд Бар», працює барменом Лестер Мун, котрий крутить шури-мури з Тенсі Френо. Грізна П’ятірка з якихось причин дали йому прізвисько Смердючий Сир, але Тенсі все одно називає його Лестер, що він цінує майже так само, як випадкові п’яні пестощі у спальні Тенсі або в комірчині в тильній частині бару, де є матрац (але немає світла). Близько п’ятої вечора Лестер прибіг із літрою кавового бренді і чотирмастами міліграмами оксиконтину, уже подрібненого й готового для нюхання. Тенсі вже прийняла з півдюжини доріжок, тепер вона здійснює круїз. Переглядає старі фотографії Ірми і просто… розумієте… перебуває в круїзі.

Якою красунею вона була, — думає Тенсі, не підозрюючи, що неподалік, у жахливому готелі, адміністратор дивиться на зовсім іншу фотографію її красуні, це нічний кошмар «полароїд», який він ніколи не зможе забути. Це фотографія, яку Тенсі ніколи не доведеться побачити, що вселяє надію, що, мабуть, є Бог на небі.

Вона перегортає сторінку (на обкладинці альбому вибито напис «ЗОЛОТІ СПОГАДИ»), тут фото, на якій Тенсі й чотирирічна Ірма відпочивають на Міссісіпі разом зі співробітниками «Електрікс» за рік до банкротства цієї компанії, коли все ще було більш-менш нормально. На фото Ірма в компанії інших малюків, з радісним обличчям, вимазаним шоколадним морозивом.

Пильно вдивляючись у цей знімок, жінка тягнеться за склянкою з кавовим бренді і робить невеличкий ковток. Раптом нізвідки (чи то з місця, з якого спливають зловісні і незв’язні думки) вона згадує дурнуватий вірш Едґара Аллана По, який їй довелося вивчити у дев’ятому класі. Вона не згадувала його всі ці роки, та й зараз на те немає ніяких підстав, але слова першої строфи ідеально відновлюються в пам’яті без жодного зусилля. Вона дивиться на Ірму і монотонно, без пауз читає їх голосом, почувши який місіс Норманді, поза сумнівами, схопилася б за голову із сивим прямим волоссям і застогнала б. На нас читання Тенсі не справляє такого враження, натомість від нього в нас по спині пробігає глибокий сильний холодок. Це неначе слухати, як читають поминальні вірші.