Тенсі кричить і зіщулюється, інстинктивно затуляє обличчя, але Ґорґ не наближається до неї. Він сідає на стіл поруч із пляшкою, під рукою немає бюста Паллади.

Тенсі думає: Він просто заблукав у тумані, та й по всьому. У нього може бути сказ, або хвороба Лайма, або ще щось. Треба піти на кухню, взяти швабру. Прогнати його, поки він тут не напаскудив…

Але кухня надто далеко. Для її сьогоднішнього стану кухня їй здається за сотні кілометрів звідси, десь у районі Колорадо Спрінґс. Тут, швидше за все, взагалі немає ніякого ворона. Згадала про ту дідькову поему — вона викликала галюцинації, та й по всьому… це через втрату доньки.

Уперше біль пробивається крізь затуманену свідомість, і Тенсі морщиться від болісного сконцентрованого тиску. Вона згадує маленькі ручки, які часом так ніжно обіймали її за шию. Нічний плач, який пробуджував її від сну. Свіжий запах, коли вона виходила з ванної.

— Її звали Ірма! — кричить вона на плід своєї уяви, який так сміливо стоїть поруч із пляшкою бренді. — Ірма, а не клята Ленор! Яке дурнувате ім’я — Ленор! Давай, скажи Ірма!

— Ірма! — гість покірно кряче. Приголомшивши, змушує її замовкнути. Його сяйливі очі втягують її, як очі старого моряка з іншого вірша, який їй треба було вивчити, але вона не вивчила. — Ірма-Ірма-Ірма-Ірма…

— Припини!

Вона не хоче цього чути. Ім’я доньки з горла цього чужоземця звучить мерзенно і нестерпно. Вона хоче затулити вуха руками, але не може. Вони надто важкі. Її руки прилипли до плити й холодильника (страшних та напівзламаних) у Колорадо Спрінґс. Усе, що вона може, це дивитись у його блискучі чорні очі.

Він чепуриться перед нею, струшує своє сатинове пір’я, шарудить так, що здіймає жахливий моторошний шум, і вона думає:

— Пророк! — я мовив, — Це ж янгол зла! Та все ж пророк, птах це, чи диявол!

Серце, неначе занурили в холодну воду.

— Що ти знаєш? — вона запитує. — Чому ти прийшов?

— Знаю! — кряче Ворон Ґорґ, жваво киваючи дзьобом вгору-вниз. — Іди!

Він моргнув? Святі небеса, невже він моргнув?

— Хто вбив її? — шепоче Тенсі Френо. — Хто вбив мою красуню?

Очі ворона не відриваються від неї, вони перетворили її на жука чи шпильку. Із сильнішим, ніж будь-коли, відчуттям, що це сон (хоча відбувається все на рівні ясної свідомості), вона підходить до столу. Ворон досі дивиться на неї, ворон досі притягує її. Берег нічного Плутона, думає вона, клятий берег нічного Плутона.