Док кожним своїм дюймом нагадує «Янгола пекла», з його довгою чорно-сивою бородою (в яку він іноді вплітає стрічки, як пірат Едвард Тіч), він усе своє життя варить пиво, але обоє чоловіків чудово ладнають. Перш за все вони цінують інтелект один одного. Ерні не знає, чи Док справді лікар, але він міг би ним бути. Можливо, він колись ним і був.

— Є якісь зміни? — запитує Док.

— Наскільки мені відомо, то ні, мій друже, — каже Ерні. — Щовечора хтось один із П’ятірки приїжджає, щоб перевірити ситуацію. Сьогодні черга Дока.

— Не заперечуєш, якщо я зайду з тобою всередину?

— Ні, — каже Ерні. — Але якщо ти дотримуватимешся правил.

Док киває. Можливо, хтось інший із П’ятірки і начхав би на правила (особливо Сонні, якому багато на що начхати), але Док дотримується їх: чашка кави або п’ять хвилин, залежно від того, що першим закінчиться, — і йди своєю дорогою. Ерні, що бачив багато справжніх «Янголів пекла», ще коли в далекі 70-ті був копом у Фінікс, добре розуміє, якими глибоко терплячими є Шнобель Сент-Пір і його команда. Звичайно, вони не «Янголи пекла», не Паганісти, не монстри на мотоциклах чи ще щось у цьому роді. Ерні точно не знає, що вони таке, але він знає, що вони слухають Шнобеля. Він підозрює, що терпіння Шнобеля слабшає, хоча поки що він тримає себе в руках.

— Ну, тоді заходь, — каже Ерні, поплескує здорованя по плечу. — Давай подивимося, що нового.

А новин, як виявляється, досить багато.

Дейл усвідомлює, що може мислити швидко і ясно, колишній страх залишив його. Частково через те, що ганебний провал уже відбувся і справу, офіційну справу, у будь-якому разі від нього забрали, але в основному через те, що він знає, що може зателефонувати Джеку за необхідності і той йому відповість. Джек — це його підстрахування.

Він слухає, як Рейлсбек описує «полароїди», дозволяючи старому трохи виговоритись, а тоді ставить єдине запитання з приводу обох фотографій хлопчика.

— Жовта, — відповідає Рейлсбек без вагань. — Сорочка була жовта. Я зміг прочитати слово «Ківаніс» на ній. Більше нічого, лише… лише кров.

Дейл каже, що зрозумів, і говорить Рейлсбеку, що хтось із полісменів невдовзі приєднається до них.

Чується звук, що телефон передається комусь іншому в руки, слухавку бере Файн, тип, якого Дейл знає і який його хвилює менше за все.

— А якщо він повернеться, шефе? Якщо Поттер повернеться сюди, в готель?

— Вам видно фойє звідти, де ви зараз?

— Ні, — вчувається дратівливість у голосі. — Ми в офісі. Я казав вам.

— То вийдіть. Удайте, що щось робите, якщо він зайде…

— Я не хочу робити цього. Якби ви бачили ті фотографії, ви б теж не хотіли.