— «Якось пізно серед ночі я не міг зімкнути очі, сил не маючи від втоми, розмірковував при тому про знань забутих цілі томи, тільки я почав дрімати, носом над столом клювати, в сон став стукіт долинати, хтось тихо стукав у двері хати…»

Саме цієї миті хтось тихо постукав у дешеві ДВП-двері трейлера «Ейрстрім» Тенсі Френо. Вона здіймає погляд, її очі сп’янілі, губи стиснені та блищать від кавового бренді.

— Лес’сер? Мабуть, що він? — припускає вона.

Це не з телебачення, принаймні вона на це сподівається. Вона не розмовлятиме з людьми з телебачення, вона їх відфутболить. Вона усвідомлює глибокою, незатьмареною частинкою свого розуму, що вони заспокоять її на деякий час і розрадять, щоб вона мала дурнуватий вигляд в їхньому світлі, як зазвичай люди мають дурнуватий вигляд у Шоу Джері Спрінґера.

Ніхто не відповідає… а тоді вона чує знову: тук, тук-тук.

— Якийсь гість, — каже вона, неначе крізь сон. — Якийсь гість, собі бурмочу, стукає у двері серед ночі.

Тук. Тук-тук.

Не схоже, щоб стукали кісточками пальців. Цей звук витонченіший. Звук такий, наче стукають одним нігтем.

Або дзьобом.

Мов у тумані, вона перетинає кімнату, сп’яніла від бренді та препаратів. Босі ноги шарудять килимом, який колись мав вузлики, а тепер облисів. Вона відчиняє двері й нічого не бачить, вдивляючись у порожнечу туманного літнього вечора, тому що дивиться надто високо, але на килимку перед дверима помічає якусь істоту. Щось, щось чорне дивиться на неї сяючими допитливими очима. Це ворон, о Боже. Це ворон з поеми По.

— Господи, у мене галюцинації, — каже Тенсі та проводить руками по рідкому волоссю.

— Господи! — повторює ворон на килимку перед дверима, а тоді щебече, як синиця: — Ґорґ!

Якби хтось запитав, Тенсі сказала б, що була занадто п’яною, щоб злякатись, але це, мабуть, не так, тому що від збентеження вона скрикує і ступає крок назад.

Ворон жваво перескакує через поріг на вицвілий фіолетовий килим, усе ще дивлячись на неї яскравими очима. У його пір’ї блищать краплі густого туману. Похитуючись, він іде повз неї, зупиняється, озирається, розпушує пір’я, ніби запитує: Як я тобі, люба?

— Іди геть, — каже Тенсі. — Я не знаю, що ти, в біса, таке і чи насправді ти тут є, але…

— Ґорґ! — наполягає ворон, а тоді розправляє крила й летить вітальнею трейлера, мов вуглинка ночі.