Светлый фон
Лизи ф лизячих ногаг, пасюхи ф своїх сгофанкаг теш ганині. Мої пітні фтхачені тіди фсі ханені, аха, пільше пільше пільше, ніш ми.

— А як же він?

Фін стіхає хофю, то смехті, схіхайє хофю, то смехті, аха. Нехай вмихає.

Фін стіхає хофю, то смехті, схіхайє хофю, то смехті, аха. Нехай вмихає.

У темряві тільки ми могли бачити, що відбувається. Чарльз Бернсайд моторошно нагадує дві голови папуги Паркуса, Богохульника і Благочестивого. Коли він говорить своїм власним голосом, то повертає голову ліворуч, коли говорить з позаземним акцентом, то дивиться праворуч. Спостерігаючи, як його голова крутиться туди-сюди, він нам нагадує коміка, одного з акторів Джима Кері або Стіва Мартіна, котрі вдають, начебто вони дві окремі половинки однієї особистості, проте одна різниця: цей чоловік не смішний. Обидві його особистості жахливі. Його голоси ранять нам вуха. Найбільша відмінність між ними — це те, що ліва голова з гортанним позаземним акцентом керує вчинками, а права голова — нашого Берні — це раб. Оскільки різниця між ними настільки чітка, у нас починає складатися враження, що зовсім скоро містер Маншан покине Чарльза Бернсайда, скинувши його, як діряву шкарпетку.

— Але Я ХОЧУ вбити його! — хрипко кричить Берні.

Фін фше мехтфий мехтфий, мехтфий. Тшек Соєг хоше пгогватись. Тшек Соєг не снає, шо гопить. Ми йтемо депер то Макстона і, охо, ми фпємо Шифшика, тах? Ти готів фпити Шившика, тах?

Фін фше мехтфий мехтфий, мехтфий. Тшек Соєг хоше пгогватись. Тшек Соєг не снає, шо гопить. Ми йтемо депер то Макстона і, охо, ми фпємо Шифшика, тах? Ти готів фпити Шившика, тах?

Берні пхиркає.

— Так, я готів вбити Живчика. Я гошу порізати на малесенькі шматочки цього мудака і пережувати всі його кісточки. І якщо його пихата сука там, я хочу відрізати їй голову і встромити її соковитий язик собі в горло.

готів гошу

Генрі Лайден сприймає цю розмову чи то як божевілля, чи то демонічну одержимість, а може, і те і інше. Кров струменить з плеча і з кінчиків пальців. Він безсилий, щоб зупинити цей потік. Від запаху крові під ним і навколо нього його починає нудити, але нудота — це найменша з його проблем. Запаморочливе відчуття дрейфу приємного заціпеніння — це його справжня проблема, і найкраща зброя проти цього — його власний біль. Він має залишатися при свідомості. Так чи інакше, він має залишити повідомлення Джекові.

Тош ми йтемо сарас, Берн-Берн, і ми фпємо Шившика, тах? А тоті охо, а тоті, тоті, тоті ми йтемо то пгекгаснохо Шорнохо Тому, мій Берн-Берн і в Шорнім Томі ми пгиготуємось то зустгічі з Бахгяним Коголем.