— Ні, — сказала Майя.

Він зупинився.

— Якщо втечемо, буде ще гірше, — сказала вона.

— Ми навіть не знаємо, що це за сморід. Це ж може бути тварина.

— Може.

— Тоді ходімо звідси.

— Ви йдіть, Корі.

— Що?

— Я залишаюся. Я відчиню його. Зможу з цим впоратися. А от ви ні, я так розумію. Вас уже шукають. То йдіть. Я нікому не скажу, що ви тут були.

— А що ви скажете?

— Не переживайте за це. Ідіть.

— Я хочу знати, що ви знайдете.

Годі з Майї нерішучості.

— То побудьте тут іще хвилину.

Ножиці для ланцюга пройшли крізь замок, наче гарячий ніж крізь масло. Коли двері розчахнулися, звідти випала людська рука.

— О Боже, — мовив Корі.

Від смороду він подавився, відступив назад, у нього почалися блювотні спазми. Майя не зрушила з місця.

З сараю випала решта тіла. Майя помітила, що воно в поганому стані. Обличчя вже почало гнити, але, базуючись на фото, які вона бачила, і зважаючи на зріст та сиве волосся, вона зрозуміла, що це був Том Дуґласс. Вона підійшла до тіла.

— Що ви робите?

Майя не відповіла. Не те щоб їй стало байдуже до мертвих тіл після того, як вона стільки їх бачила. Просто вони більше не викликали шоку. Вона вдивилася в сарай за тілом. Порожньо.