Коли ж це зарізяки звернули по праву руч і подалися майже неосвітленим кварталом. На тлі темного неба чорніли ще темніші квадрати будинків. Янушеві здалося, наче вони десь біля Обори. А може, це Бугенвіль? Вони йшли спальним районом, минаючи садки з голими деревами і дитячі майданчики за іржавими огорожами.

Що далі, то похмурішим ставав краєвид. Занедбані комори. Наглухо забиті вікна. Вигони. Удалині видніли хижі силуети баштових кранів, які скидалися на велетенських комах. Житлові будинки зникли. Вітер ганяв плоскою місцевістю в заростях пирію паперові обгортки, пластикові пляшки й картонні коробки. Загрозливо тхнуло бензином. Януш примружився: здається, прийшли. Попереду вигін упирався в мур, пописаний графіті.

Януш відчував, що геть зморився. Серце аж гамселило в грудях. Бух-бух, бух-бух… Він не відразу второпав, що той гамір, який лунає у вогкому повітрі, зчиняють якісь механізми. Десь поруч була будова, і машини працювали й уночі.

Розбишаки десь пощезали. Перед ним лишився тільки глухий мур. Певне, в ньому були дверцята, замасковані суцільним малюнком графіті. Януш замислився. Що вдіяти? Як по правді, у нього була тільки одна можливість. Дочекатися, аж доки якийсь зарізяка вийде на вигін подзюрити чи перекурити на свіжому повітрі — і напасти на нього. Ефект несподіванки буде на його боці…

Він заховався в кущах. І відразу ж почав мерзнути. Як просидить тут ще декілька хвилин, то його почне трясти, а потім він геть закоцюбне. Ось нехай заклякне, та й…

І тоді грюкнули двері.

Тихенько, майже не дихаючи, він звівся на ноги. У темряві рухалася людська постать. Хлопець із кісками-дредами. Янушеві згадався герой із фільму «Хижак». Йому стало страшно. Та водночас усе воно постало перед ним у якомусь нереальному світлі. Наче він грав у комп’ютерну гру.

Хлопець ішов і заточувався. Або чарку влупив, або добряче вколовся. Зупинившись біля найближчого куща, він розстебнув штани і заходився дзюрити. Зараз або ніколи. Януш стрибнув. Очі тьмарилися від сліз. Усе здавалося розмитим, спотвореним, деформованим. Він міцніше стиснув ножа, згріб хлопця за кіски і щосили смикнув назад.

Той повалився додолу, на холодну землю. Януш приставив ножа до його розстебнутої ширіньки, придушив його коліном, другою рукою затулив йому рота і прошепотів:

— Писнеш — відчикрижу!

Розбишака не ворушився, тільки дивився на Януша каламутним поглядом, млявий, наче лантух із дрантям. І справді, вколовся. Януш трохи надавив ножем. Хлопець сіпнувся і хотів був зарепетувати, та Януш тицьнув його ліктем в обличчя. Той знову сіпнувся і заробив ще раз ліктем. Щось хряснуло. Януш щільніше затиснув йому рота, відчуваючи під долонею липку вологу, — певне, зламав йому носа.