Шампунь беззубо всміхнувся і пояснив, як знайти той готель.

— Якщо я вранці не повернуся, скажи поліцаям, — звелів Януш.

— Поліцаям? Ти що, геть здурів?

— А то тебе заарештують за участь у злочині.

— У чому? І що мені їм казати?

— Правду. Про те, що я повернувся до Марселя. Що на нас напали. Що я хотів з’ясувати, що ж відбувається.

— Послухай, ти й раніше щось приховував, а зараз оце… Чого ти дурня з мене робиш?

— Чекай на мене в готелі.

І, не слухаючи, що той каже, він подався вулицею.

Януш намагався бігти, та вкушена нога боліла. У пам’яті знай спливало те саме видиво: собачі ікла, що вгризлися в його тіло. У таких випадках пораненій нозі потрібен був спокій. Він почав іти повільніше. Про курс антибіотиків, що необхідно було зробити, зараз і мови не могло бути.

Він не покидав головної вулиці, пропускаючи бічні провулки. Річка, що розіллялася силою-силенною струмків… Чомусь він не сумнівався, що його нападники оберуть той самий шлях. Він уже втратив надію наздогнати їх, аж вулиця раптом звернула вбік і вивела його на відкриту терасу, що висіла над містом.

Він аж позадкував у тінь від несподіванки.

Та не стримався від захопленого вигуку.

Марсель сяяв під дощем, наче на землю впало поцятковане зорями небо. Далі простягалося море. Не видно було ще його, та воно вгадувалося, повноводе, чорне і безкрає.

Він стояв, кривився від болю і вбирав у себе красу нічного краєвиду. Свіжості прагнув він знайти в нім, полегшення… Та груди й далі горіли всередині, наче там кипіла розпечена лава.

До тями його повернув гомін, що пролунав десь неподалік. Він глянув униз і побачив, що в діл провадять точнісінько такі самі східці, якими він допіру підіймався, тікаючи від зарізяк. А ось і вони, стоять в освітленому кружалі. Їх було п’ятеро. Якщо не враховувати псів. Слів йому не було чутно, та неважко було здогадатися, як вони лютують, задихаючись від безсилля його знайти.

Януш уважно роздивився їх. Сріблясті кіски, червоні або блакитні гребені, поголені черепи в татуюваннях із загадковими символами. На замурзаних мармизах блищить пірсинг. Зброї вони не покинули. Біти. Ножі. Травматичні пістолети.

Він посміхнувся. Була якась невимовна втіха в тому, що він підглядав за ними, а вони його не бачили. Розбишаки попрямували до доків. Януш зачекав, аж поки вони сховаються з поля зору, і тихенько спустився в діл. Дощ уже вщух, та все довкола було вкрите застиглою холодною масною плівкою.

Вони рушили на північ, береговим бульваром, над яким пролягала автострада. Забувши про поранену ногу, Януш простував за ними, відставши метрів на двісті, ховаючись за стовпами й уникаючи освітлених ділянок вулиці. Так вони пройшли з кілометр, утім, він міг і помилятися, оцінюючи відстань. Бульвар був порожній. Так само несамовито віяв містраль, висушуючи сліди зливи і заморожуючи калюжі.