— Піду за ними назирці, — сказав Януш.

— Що?

— Вони вже не хочуть всипати нам бобу. Вони хочуть нас забити. Треба з’ясувати чому.

Шампунь із жахом дивився на нього. Під час бійки він згубив свою шапку. Покресаний шрамами, його череп лиснів під дощем, наче велетенське динозавряче яйце.

— Ти ба! Оце так простісінько і поспитаєш у них, еге?

— Та не в усіх. В одного. Котрого злапаю.

— Ні, ти справді навіжений!

Януш відхилив полу, показавши колодку свого ножа.

— У мене є ніж.

— А мізків — як у мухи.

— Ти знаєш, де ще можна знайти притулок?

— Гадаю, найліпше повернутися до тих добрячих людей в Оборі.

— Нізащо. А готель тут десь є?

— Готель?

— У мене є грошенята. І в Марселі мають бути кімнати для таких, як ото ми!

— Я тут один такий готель знаю, та…

Януш дістав п’ятдесят євро.

— Іди туди. Тільки скажи мені адресу.

І, улягаючи звичному почуттю недовіри, докинув:

— Якщо дочекаєшся мене там, у цього папірця буде братик.