Почувся сухий тріск, наче зламали кия, й очі Янушеві запнула кривава імла. На декілька секунд він аж осліп. Потер, продер очі й побачив, що ворог стоїть навколішки на східцях. Пес кинувся на нього, та Януш садонув його носаком. Знайшовши опору, він угатив чолов’ягу ногою під дихало. Ціляй у печінку — найвразливіше місце в пияка.

Нападник захлинувся криком і повалився на пса. Обидва знову покотилися в діл. Януш завмер, так вразила його власна спритність. Він таки знову став Віктором Янушем. Безпритульним волоцюгою. Дикуном асфальтових джунглів.

З дощової запони виринули ще двоє розбишак — один голомозий, другий із червоним гребенем на голові. Перший тримав у руках довгу залізяку, другий — цвяховану бейсбольну биту. Януш стиснув кулаки, та завзяття раптом геть вивітрилося. Він мляво опустився на східці й затулив обличчя долонями, ладен підставитися ударам.

Щось хряснуло. І ще раз, наче залізом ударили. Януш не відчув болю. Він звів очі. Шампунь тримав у руках чималу металеву смітницю, якою допіру добряче увалив першого розбишаку і штурхнув другого об ліхтар. Зарізяки почали відступати, і він жбурнув у них ту смітницю.

Потім ухопив Януша за комір і потягнув нагору. Той аж не тямився від вдячності. Бач, як помилився він, оцінюючи цього чоловіка! Виявляється, на цього бурлаку з трепанованим черепом можна було завжди покладатися. Вони промчали східцями і хутко пірнули у плетиво вузьких вуличок. Нога страшенно боліла. Пес усе-таки добряче його гризнув. Вони вже гнали якимись провулками, що скидалися на труби, такі були вузькі — двом і не розминутися. Як не спромагалися, бігли вони дедалі повільніше, аж і геть зупинилися. Сил уже не було. Обидва захекалися.

Страх тримав їх у своїх лабетах, як і раніше, та гостроту його погамував біль у натруджених м’язах, та ще й у легенях пекло наче вогнем, а до горла підкотила нудота.

— Відірвалися, — пробурмотів Шампунь.

— Де ж пак!

Януш пхнув його під бік, змусивши заховатися за виступом стіни. Шампунь мало не впав.

— Ти що, з глузду зсунувся?

— Цить!

Закут, де вони сховалися, був ґанок якоїсь кам’яниці, де залізними ґратами густо поплівся плющ і лаванда. Януш присів навпочіпки, Шампунь теж. Насилу встигли вони принишкнути, як повз них протупотіли розбишаки.

Вони потроху верталися до тями. Януш з утіхою вдихав вапняний дух мокрого каміння і вогкі пахощі листя. Щастя, та й годі! Вони геть зморилися, та все ж таки вціліли. Стало легко, й обоє збагнули, як віднині щось їх поєднало нерозривним зв’язком.