Поліцаї отримали ці відомості від Еріка Еношсберґа, волонтера, що приїхав із Ніцци і належав до асоціації «Вуличні лікарі». І в останньому рапорті з цього виснували: найпевніше, Крістіана Бюїсона вже нема живого — помер безіменним десь на шпитальному ліжку чи й геть надворі, під картонною ковдрою.

— Знайди мені телефона-автомата, — сказав Януш водієві.

— Лікар Еношсберґ?

— Слухаю вас.

— З вами розмовляє майор центрального поліційного управління міста Бордо.

— Чим можу допомогти?

Януш придбав телефонну картку в товаристві свого нового приятеля. Зараз його «охоронець» ходив туди-сюди перед телефонною будкою, не роблячи ніяких підозрілих рухів і не виявляючи жодного бажання дременути.

— Я хотів запитати про одного вашого пацієнта. Маю на увазі Крістіана Бюїсона, відомого під прізвиськом Бляшаний.

— Я вже відповідав на запитання ваших колег ще в грудні.

— У справі з’явилися нові факти. Вбивця скоїв ще один злочин. У нашому місті.

— То й що?

— Я телефоную вам, бо нам потрібна додаткова інформація.

На тому кінці дроту мовчали. Либонь, Еношсберґ не належав до шанувальників поліції. Номера його мобільника Януш знайшов у протоколі бесіди слідчого з лікарем.

— Ви казали, що лікували Крістіана Бюїсона…

— Лікував! Це надто вже пишне слово. У тому стані, в якому він до мене звернувся…

— Так ото ж. Моїм колегам так і не пощастило розшукати Бляшаного. І вони дійшли висновку, що він помер, сказати б, лишившись невідомим. Але ось що я собі подумав. Може, ви приймали цього пацієнта вже після слідства, і…

— Авжеж, приймав.

Янушеві аж дух забило. Він зателефонував лікареві про всяк випадок, задля чистого сумління, аж рибина таки клюнула.

— Коли саме?