Януш тицьнув його пістолетом у потилицю. Хлопець умить уторопав, що від нього хочуть. Скинув навушники і звів руки вгору.

— Обернися.

Той послухався. І побачив націленого на себе пістолета. На його лиці не було й тіні страху. Він просто мовчки дивився на Януша. У сірому комбінезоні, чоботях і шоломі він скидався на водолаза, що досліджує морське дно. У руках він так само тримав портативний пристрій і щуп.

— Ви… ви хочете мене застрелити? — за кілька секунд запитав він.

— Ні, якщо ти зробиш те, що скажу. Звідси є вихід?

— Навіть кілька. Кожна галерея має декілька виходів. Найближчий звідси…

— А найдальший? За межами Марселя?

— У головному колекторі. Це в каланці Кортью.

— Гайда.

— Та це ж за шість кілометрів!

— То не будемо гаяти часу.

Хлопець помалу опустив руки і попрямував до залізної шафи.

— Ти куди це? — гукнув Януш, піднімаючи пістолета.

— Спорядження взяти. Туди без спецкостюма не можна.

Він відчинив металеві дверцята. Януш ухопив його за плече і відіпхнув од шафи. Сам узяв шолома й одною рукою нап’яв собі на голову.

— Ще респіратори візьміть, — спокійно підказав хлопець. — Ми йтимемо через кислотні відсіки.

Януш трохи розгубився. У шафі були чоботи, комбінезони, респіратори, якісь залізні баклаги… Хлопець підійшов ближче.

— Я візьму.

Він дістав два респіратори, що скидалися на протигази часів війни 1914 року, тільки в дизайнерському виконанні. Потім узяв пару чобіт.

— У цьому вам буде безпечніше.