— На початку січня. Це було в Тулоні.

Знову мовчання. Здавалося, лікар вагається.

— Слідчі просили мене сповістити, коли він знову заявиться, та я цього не зробив.

— Чому?

— Він помирав. Мені не хотілося, щоб нишпорки… ну, ваші колеги… дарма його мордували.

Януш удав, ніби співчуває.

— Розумію вас.

— Ні, гадаю, ви мене не розумієте. Крістіан не просто вмирав. Він був страшенно переляканий. Напевне, він бачив щось таке, що загрожувало його життю. Хоч ваші колеги просто не звернули уваги на його свідчення.

— Невже він бачив убивцю?

— Хтозна. Одне я знаю: відтоді він ховався. Це було жахливо. Він помирав, та мусив забитися в нору, немов тарган…

— Ви поклали його до лікарні?

— Навіщо? У його стадії застосовують лише симптоматичне лікування.

— То він помер?

— Ні.

Януш притиснув до скла кулак.

— Де він?

— У Ніцці є один заклад… Я все влаштував. Від середини січня він там. У безпеці. Доживає свої останні дні.

— ДЕ ВІН?

Януш відразу ж пошкодував, що запитав це, а головне, що так грубо запитав. Не спитав, а заволав. Лікар мовчав. Що ж, він сам зізнався, що саме цього й хотів уникнути: щоб поліція не терзала неборака в його останні хвилини.

І раптом лікар Еношсберґ здався.