Корто говорив монотонниим, майже гіпнотичним голосом.

— То й що?

— Гадаю, десь те саме відбувається і з нашим тілом. Існують, сказати б, фізіологічні архетипи. Море. Ліс. Камінь. Небо. Усі ці царства, які оточують нас не лише зовні, а і є в нашій душі. І в контакті з ними наше тіло прокидається. Згадує, як колись воно було морем, лісом, каменем, зорею… Наші клітини починають здригатися, тремтіти, непокоїтися…

Корто згріб його за плече.

— Знайди свої картини, — прошепотів він. — Вирушай до Парижа. Я знаю, що ти туди зібрався. Тобі потрібно побачити свої роботи. І тоді твоє тіло стане тобі поводирем. Малярство і столичне життя — частини твого минулого. І ти теж до певної міри якась їхня частка.

Нарцис збагнув, що має на увазі Корто. Він заплющив очі й спробував простісінько зараз провести із собою експеримент. Він вдихнув у себе вогкого духу парку, шелесту листя, що скидалося на гомін прибою, і холодного гірського повітря, яке линуло зпередвіку. Тілом його пробігали хвилі. Він став мокрим піском, яким ступають босі ноги. Дзумкотінням комах, що мліють під гарячим сонцем у тім краю, де завжди полудень. Рипінням снігу і слизькою білизною лижні. Він дихав. Сміявся. Обіймав увесь світ. Усеньке його тіло обернулося лаковим відблиском золотавого променя, що осяває літнього вечора жіночу постать у вітальні буржуазного дому…

Він розплющив очі. Корто зник.

Він прислухався. Із долішньої тераси долинали звуки цілком реальних кроків. Придивившись, він побачив, що кактуси рухаються. Серце на мить перестало калатати в грудях.

То були не кактуси. То були грабарі в чорних костюмах.

Вони йшли вперед, нітрохи не переймаючись тим, що зчиняють стільки шкоди: ламали ногами низькі рослини, розсували високі. Хоч було поночі, Нарцис бачив їхні постаті в куртках, застебнутих під саму шию. У їхніх руках були пістолети з глушниками. І тут його наче струмом ударило: свій «Глок» він забув у кімнаті.

Чоловіки дісталися до кахляної доріжки. Задерли голови, розглядаючи будинки. Нарцис устиг заховатися в чагарях. Усе, що відбувалося, він неначе вже десь бачив. У Марселі він так само стояв на східцях, якими піднімалися розбишаки з вуличної ватаги.

Чоловіки почали підніматися. Ховаючись у кущах, Нарцис прокрався до майстерень. Добре, що штани його і куртка були темної барви. Він скрадався, зливаючись із деревами і пітьмою.

Він виліз на балкон, що оперізував будинок. Здається, у майстерні лишилося відчинене вікно. Авжеж. Він прослизнув досередини. Торкнувшись ногами бетонної долівки, трохи підбадьорився. Тихенько причинив віконну раму і врешті відхекався.