— Зак? Це Анаїс.

— Як ся маєш, люба? — Тільки він із-поміж усіх був із нею запанібрата. — Відпочиваєш, еге? Чув про твої пригоди в Ніцці!

— Я хочу, щоб ти допоміг мені. Мені потрібні пігулки.

— Що… пігулки?

Анаїс не відповіла. Усе й так було зрозуміло.

— Поясни, прошу тебе, що ти маєш на увазі, — лагідно мовив він.

— Збадьоритися треба.

Закрауї передніше працював у місцевому відділі боротьби з наркотиками. Він пречудово знав усі канали доправлення дурману по всій Аквітанії та її околицях. Усіх дилерів знав. Добре тямив, кому можна вірити, кому — ні. З одної простої причини: колись він сам полюбляв наркотики. Тепер він казав, що цьому вже край. Усі вдавали, ніби так воно і є.

Колега пояснив їй, де можна роздобути найліпші в тому районі амфетаміни. Вона зупинилася біля узбіччя і квапливо занотувала: «Ґран-Мірай, квартал Ренрі, житловий комплекс Турнель». Та назва про щось їй нагадувала. Щось пов’язане з бійками і спаленими автомобілями…

— Можу і зателефонувати, — сказав Зак.

— Дякую. Як мені знайти цих людей?

— Їх не треба шукати. Турнель — це довжелезна будівля у формі літери Y. Ти просто повинна дуже помалу їхати повз неї. Якщо тобі пощастить удати із себе звичайну дівку, вони самі до тебе підійдуть.

Вона кинула записника на сидіння, ввімкнула швидкість, притулила мобільника до вуха і рвонула вперед.

— Що чутно на роботі?

— Винагороди за твою голову ще не призначили, та, гадаю, вже ось-ось.

Вона вимкнула розмову, подумки уявивши собі Зака. Його капелюха з вузькими крисами і туніську посмішку. У нього теж була купа прикрощів, і не лише через дурман. Віддліл внутрішніх розслідувань давно пантрував на нього, бо підозрювали, що він має багато дружин. Коли згадати Джафара, що уникав судових виконавців за несплату аліментів колишній дружині, й Ле Коза, який існував за рахунок немолодої баронеси, то слід було визнати, що вся її група — суцільні донжуани. «І це єдині чоловіки в моєму житті», — сумовито подумала вона собі.

За годину була злива, і довелося кілька разів заблукати — вона вже торгувалася з куцим арабом у лискучому зеленому плащі. Обличчя його з-під каптура не видно було зовсім.

— Грошенята наперед.

Анаїс дорогою зупинялася біля банкомата. Вона простягнула арабові сто євро. Гроші вмить зникли, а в арабовій долоні з’явилося десять пігулок.