— Кажу ж тобі, ні хріна. Іде дізнання. Опитування, огляд місцевості, лабораторні дослідження, ну ще задля годиться допитають кількох волоцюг, та й край. Напишуть у висновку, що це якісь порахунки, та й закриють справу.

— А каліцтва не викликали підозри?

— Бурлаки що хоч можуть утнути. Дивуватися нема чого.

— А як із нестачею крові в мерця?

— Рана добряче кровила.

— Ні, я маю на увазі, чи не виточили з нього кілька літрів крові?

— Про це я нічого не чув.

Анаїс гортала папери. У кутку теки вона помітила ім’я слідчого судді: П’єр Воллятре. Їй згадалися ще два вбивства. У Марселі — Ікар, слідчий суддя Паскаль Андре. У Бордо — Мінотавр, суддя Філіпп Ле Ґаль. Це вже не кримінальна справа, а якась юрма суддів.

— А тепер що? Поновите слідство?

— Спершу доведеться умовити прокуратуру. Їм треба розібратися в цій каші. Добре було б довести їм, що це вбивство може належати до ряду Ікар — Мінотавр.

— Тобто знайти міф, за яким воно інсценізоване?

— Еге ж. А то двох ілюстрацій поки що замало, щоб машина знову почала діяти.

Анаїс зрозуміла натяка.

— І тобі потрібно, щоб я знайшла цей міф?

— Та, гадаю, тобі все одно нічого робити… — Він дивився їй у вічі. — Я не відмовлюся від твоєї пропозиції лише через те, що ти потрапила до в’язниці.

— Від якої пропозиції?

— Працювати разом.

— Отут?

— У поліції тобі вже не працювати, любцю. А в тюрязі дуже добре можна подумати.

Анаїс збагнула, що в нього є якийсь козир у запасі.