— А з моєю справою що?

— Слідчий суддя незабаром викличе тебе.

Вона рвучко нахилилася до нього. Соліна сахнувся. Він ще не забув, як вона плюнула на нього.

— Витягни мене відсіля! — процідила вона крізь зуби.

— Знайди міф.

Оборудка відбулася. Ціну назвали.

— У кого моя справа?

— У відділі боротьби з організованою злочинністю, тобто в мене. Нас цікавить стрілянина на вулиці Монталамбер.

Вона взяла кілька світлин.

— А це?

Соліна всміхнувся.

— Як пощастить довести зв’язок поміж трьома вбивствами, то віддати справу кримінальному відділові ми завжди встигнемо. А якщо ми знайдемо вбивць і без них? Я просто-таки нетямлюся від думки, що ми пошиємо їх у дурні, дитинко. Лихо в тім, що відділ розшуку утікачів незабаром розпочне шукати Януша.

Соліна видавав бажане за дійсне. Справу в нього й так, і так заберуть. Йому залишалося тільки сподіватися на сенсаційний успіх. Ось чому вона й потрібна була йому. Не для того, щоб порпатися у грецькій античності, а щоб аналізувати кожну подробицю, складати уламки мозаїки, тобто продовжувати слідство, яке вона розпочала в Бордо.

Вона схилилася над світлинами. Дещо вже впало їй в око.

— Цей чолов’яга був високий, правда ж?

— Два метри п’ятнадцять сантиметрів. І прутень у нього, мабуть, як добряча шаблюка був. Велетень, та й годі. Тож убивство з метою вилучення органів можна не розглядати, хіба що власникові треба було пошити чохла.

— У крові були сліди героїну?

— Ти, як завжди, здогадлива.

— Наркоман?

— Швидше пияк.