— Ти чуєш, що я тобі кажу?

Анаїс неохоче злізла додолу — вона лежала на горішніх нарах. Тремтячи від холоду, зиркнула на годинника, якого їй, слава Богу, таки залишили. Ще одне послаблення режиму. Допіру дев’ята ранку. Мізки у неї були наче з бетону, того, що з нього побудовані велетенські споруди в’язниці Флері-Мерожі.

Вона попрямувала за наглядачкою. У коридорі видніли замкнені двері камер. У тьмяному світлі зір блукав по мурах, по долівці, по стелі. У ЖСІ[45] все було сіре, брунатне, позбавлене яскравих барв. І скрізь тхнуло дезінфекційними засобами.

Знову клацнув замок.

Ще одні двері.

О такій порі до неї міг прийти тільки поліцай або адвокат.

Офіційні особи.

Ще один коридор.

І знову замок.

Із-за дверей камер долинало бубоніння телевізорів, затхлий в’язничний дух. Декотрі в’язні вже в майстернях. А дехто вештається собі коридорами, що дозволяється лише в жіночому ізоляторі. Наглядачки в білих халатах котять дитячі візки в ясла. У Франції жінки, що народили у в’язниці, можуть глядіти своїх дітлахів до півтора року.

Електронний замок. Рамка металодетектора. Перевірка в’язничного номера. Анаїс опинилася в коридорі, де були заґратовані та засклені комірки. У кожній стояв стіл і два стільці. Двері з шаруватого скла.

Крізь шибку Анаїс розгледіла свого відвідувача.

Соліна в окулярах на лисому черепі.

— Ох ви ж і нахаба! — сказала вона, увійшовши до комірки. Позаду грюкнули двері.

Соліна відкрив портфеля, що стояв долі.

— Можна вже й на «ти».

— Що тобі треба, мерзотнику?

Поліцай усміхнувся і поклав на стіл зелену теку.

— Видно, як ми любимо одне одного. Сядь.