— Ми теж. Ти тільки запитання ставив. Самі запитання.

— Про що я питав? — спробував уточнити він.

— Наче когось шукав. Хтозна.

— Жінку?

Люлю промовчала. Шаплен підійшов до неї ближче. Вона забилася в куток і націлила на нього отой шокер. З рота в неї вряди-годи вихоплювалися хмарки пари, немов примари її страху.

— Але ж це ще не означає, що я чудовисько якесь.

— Ходили чутки… — глухо промовила вона.

— Які?

— Наче в клубі почали зникати жінки.

Шаплен здригнувся. Він не чекав цього. Було холодно, й він уже добряче змерз.

— Які жінки?

— Не знаю. Доказів нема ніяких.

— А що тобі відомо достеменно?

Він перейшов на «ти», давши на здогад, що тепер ініціатива в його руках. Співвідношення сил змінилося. Люлю стенула плечима. Вона сама усвідомлювала безглуздя тих звинувачень.

— Як повертаємося від Саші вхопивши облизня, то заходимо до шинку хильнути по чарчині. Я вже не пам’ятаю, хто перший про це забалакав, та потім усе воно обросло плітками.

— А в Саші ти питала?

— Авжеж. Вона сказала, що це дурня.

— Гадаєш, вона щось приховує?

— Хтозна. Утім, може, вона і справді звернулась у поліцію… Та й неможливо з’ясувати, чи зник хтось у клубі. Може, жінка просто перестала сюди приходити, та й годі. Це ще не означає, що її закатрупив маніяк.

— Ти ж і сама вчащаєш до клубу…