Якийсь чолов’яга вже чекав своєї черги.

Люлю-78 простувала вулицею Сен-Поль.

У повітрі висів невагомий сніговий пил. Укриті памороззю хідники мерехтіли блакиттю. Кожен крок був наче удар у барабана. Шаплен ішов за нею на відстані ста метрів. Вона могла його помітити, лише обернувшись і уважно озирнувши вулицю. Йому подобалося це стеження. Цілковита чіткість кожної подробиці. У сяйві ліхтарів усе блищало, наче полаковане холоднечею. Ніби він знову опинився в негативі свого сну: білий мур, і на нім його чорна тінь. Зараз він ішов попід чорними мурами, і тінь його була біла, бо його огортала пара від власного подиху, пронизана білястим світлом ліхтарень.

Вона звернула ліворуч, на вулицю Сент-Антуан. Шаплен наддав ходу. Коли він вийшов на більшу вулицю, вона вже перейшла на той бік і звернула праворуч, на вулицю Севіньє. Шаплен перейшов вулицю вслід за нею. Він вийшов з бару, ні в кого не взяши номера телефона. Його цікавила тільки Люлю-78.

— А нехай йому всячина! — вилаявся він.

Вона зникла. Пряма вулиця, обабіч якої бовваніли кам’яниці XVII століття, була порожня. Він побіг. Або вона мешкає в одній із цих кам’яниць, або сіла до свого авта.

— Що тобі треба?

Шаплен здригнувся: вона ховалася під дашком під’їзду. Він бачив тільки її силует у шапочці під шалик барви опалого листя. Наче загублена школярка.

— Не бійтеся, — сказав він, звівши долоні.

— А я й не боюся.

В її руці він угледів якийсь загрозливий предмет. Одне з тих знарядь самозахисту, що може вдарити струмом. Блимнув розряд, підтверджуючи погрозу. Поки що тільки попередження.

— Що тобі треба від мене?

Він силувано всміхнувся.

— Ото вже дурня! Побачення в нас не вийшло, але…

— Мені нема чого тобі сказати.

— А мені здається, ми могли все продовжити з того місця, де…

— Йолоп! Якось ми вже намагалися. А сьогодні ти сів за столика і навіть не впізнав мене.

Отож, йому воно не здалося.

— Послухайте, а ви не могли б опустити цю річ?