Намагаючись виграти час, Шаплен навмання запитав:

— Як ви мене знайшли?

— Один маленький помилка. Подзвонив Амар з міського. Номер прихований, але ми легко було його з’ясувати.

Балакав він каліченою французькою мовою, голос був тонкий. Слова він промовляв, наче кепсько змащений механізм. Арно телефонував з міського тільки раз. Якимось слов’янам, і йшлося про якогось Юсефа. Що ж, це він і є. Другий, той, що на нього накинувся, зветься Амар, з яким він балакав телефоном.

Мусульманські наймення.

Певне, босняки…

Він знову спробував виграти час.

— Ви не знали, де я живу?

— Ноно дуже обережний бути. Певне, ти змінився. — М’який голос зазвучав погрозливо. — Де ти був, покидьку?

Можна і погратися тепер. Для початку закинемо гачок.

— Мандрував.

Жодної реакції. Юсефове обличчя було наче вирубане з каменю. А виямки від вугрів ніби випалені кислотним дощем.

— Де?

— Хтозна. Я згубив пам’ять.

Юсеф зареготався, наче горлиця затуркотіла. Очі кліпали з тією ж таки неймовірною швидкістю. Клац-клац-клац… Наче секундна стрілка, що бігла у зворотному напрямку. Шаплен провадив свою гру. Балачками він намагався стримати Юсефа від розправи.

— Далебі, я потрапив в автокатастрофу.

— До поліції?

— Якби так сталося, то я зараз не розмовляв би з тобою.

— Якщо тільки нас не зрадив.

— Тоді ти не слухав би мене зараз.