Часом сон мінявся. Вона була не у в’язниці, а в психіатричній клініці. Лікарі в масках проводили досліди з її слиною, пробиваючи їй щоку шурупом. Вона обливалася потом і тремтіла від холоднечі. Чіплялася за свої двоярусні нари і трусилася під ковдрою від самої думки про те, що знову порине в сон.

Хоча нагод не спати була сила-силенна. Тепер вона була під посиленим наглядом. Вічко в її камері знай клацало. О другій ночі до камери вдиралися наглядачки, що вмикали світло, все перекидали догори дном і йшли собі, нічого не сказавши. Анаїс проводила їх вдячним поглядом. Несамохіть вони давали їй пільгу перед новою зустріччю з гадюкою.

Зараз вона, зібгавшись у кім’ях, вдивлялася у свою камеру. Не так бачила її, як відчувала. Стіни і стеля були заблизько від неї. Тхнуло потом, сечею, мийними засобами. Умивальниця була замурована в стіну. Він тут, він зачаївся у пітьмі? El Cojo[52]… El Serpiente[53]…

Вона відвернулася до стіни й уже вкотре прочитала надряпані на бетоні слова: «Claudia у Sandra para siempre»[54]. «Сільвіє, я обарвлю мури твоєю кров’ю. Я лічу дні, та вони не зважають на мене…» Вона провела по тих написах пучками пальців. Пошкребла облуплену фарбу. Задовго служили вже ті мури…

Соліна їй так і не зателефонував. Певне, натрапив на новий слід. Або затримав Януша. Того й мовчав, мабуть. Нащо мати справу з ув’язненою істеричкою, якщо в тебе в полоні головний підозрюваний у гучній справі?

Отак цілими годинами тасувала вона в голові ці думки, кидаючись від сну до яви, від гарячки до дрижаків. Часом їй здавалося, ніби всьому край. Януш за ґратами. Януш зізнається в усіх злочинах… Потім віра потроху брала гору. Януш на волі. Януш доводить свою невинність… І тоді надія знову починала ворушитися в ній. Вона боялася з місця зрушити, щоб не сполохати її.

У пітьмі знову клацнуло вічко. Анаїс того не чула: вона вже спала. Гадюка наближалася до її вуст.

— Те gusta? — питав її батько.

Шаплен повернувся назад і перейшов бульвар Бомарше. Дістався вулиці Шмен-Вер, бульвару Вольтера, майдану Леона Блюма. Холодюка всіх позаганяла до осель. Лишився тільки асфальт, вуличні ліхтарі й вікна, які світилися де-не-де, такі затишні й теплі, що в нього аж серце здригнулося.

Він подумки переглядав свої нещодавні відкриття. Безщасні жінки, що ходили на вечірки до Саші. Ноно як імовірний підозрюваний. Ноно, який ставив запитання і намагався щось дізнатися від тих жінок. Він знай розглядав усі гіпотези. Якщо волоцюг убивав не він, то, може, він убивав самотніх жінок? І чи він ці злочини коїв сам? Щоразу він шалено крутив головою, відкидаючи ті підозри. Він заздалегідь поклав собі бути безпристрасним і не відмовляти собі в тому, в чому не відмовляють жодному злочинцеві, — у презумпції невинності.