Вона вперше зареготалася, та сміх той прозвучав зловісно.

— Надія вмирає останньою.

— А я тут при чім?

— У тобі завжди було щось чудернацьке… — зізналася вона.

— Бо я до жодної з-поміж вас і не доторкнувся?

— Та ми самі розлютилися. Навіть із Сашею розмовляли…

Тепер Шаплен розумів, чому метиска була така байдужа до нього. Хоч вона і не повірила пліткам, та його повернення було кепською рекламою для її клубу.

— Хтозна, як тебе переконати. Як на мене, все воно страшенна бридня…

— Та й мені так здається.

Наче підтверджуючи ті слова, вона заховала шокера до сумочки.

— Ти й досі боїшся?

— Кажу ж тобі, не боюся!

— То що ж не так?

Вона вийшла з-під дашка. В очах її блищали сльози.

— Мені потрібен чоловік, розумієш? Не маніяк, не забудько чи ще якесь гівно! Просто чоловік, розумієш?

Останні слова вона ніби виплюнула разом із хмаркою пари. То була вже не примара, не кришталеве видиво, а рибина, що задихається на березі.

Він дивився, як вона хутко прямує лискучим од паморозі асфальтом. Звісно, треба було її зупинити, та що він міг запропонувати їй, крім власної порожнечі?

Вона оголосила голодування, і її прикували до оглядового столу, а в рота вставили сталевого розширювача, щоб не можна було зціпити зуби. У горлянку запхнули трубку для годування силоміць. Опустивши очі, вона побачила, що то не трубка, а лискуча луската гадюка. Їй кортіло заволати, та плазун уже душив її, давлячи на язика.

Вона кинулася зі сну. По спині цебенів холодний піт. М’язи горлянки так напнулися, що вона ледве зловила віддих. У стані повного шоку вона помасажувала собі шию. Скільки разів за ніч повторювалося це жахіття? Анаїс спала уривками. Насилу вона стуляла повіки, як те марення знову стискало її мозок, наче пазуряки хижого птаха.