Шаплен стежив за нею. Темна шкіра, густі чорні коси, укладені в зачіску «дзвін», як модно було в 60-х роках. Маленька, пухкенька і дуже чуттєва жіночка. Під піджаком у неї була блузка з глибоким вирізом. Темна улоговинка поміж грудьми здавалася ще загонистішою, аніж сміх. Магнітний полюс, та й годі.

Тепер вони стояли одне перед одним, узявшись у боки. Вона дала йому декілька секунд, щоб натішитися тим видовиськом. Королівська чемність.

— І як звати твою подругу?

— Медіна Малауї.

Вона нічого не сказала на те. Відчинила двері й подалася до сусідньої кімнати. Певне, до спальні. Шаплен не наважувався зійти з місця.

— Ти де там?

Він переступив порога і побачив величезне ліжко, закидане подушками зі східним гаптуванням. Софі Барак не було. Озирнувшись, він побачив її праворуч за туалетним столиком. Уже хотів був повторити те запитання, аж вона рвучко здерла із себе коси. Софі Барак була лиса мов коліно.

— Отямся, — сказала вона, угледівши його в люстрі. — Рак грудей. Хімія. Променева терапія. Як водиться.

Вона скинула піджака і, не соромлячись, розстебнула блузку.

— Відтоді як я занедужала, все це анідесь. Вечірки, грошва, клієнти. Начхати мені. Я умиваю руки. Дівчата нехай роблять, що хочуть. А ті, в котрих нема паперів, нехай їдуть додому, народжують дітей і пасуть кіз. Іншаллах. (Якщо цього захоче Аллах.)

Шаплен усміхнувся. Вона жбурнула блузку на стіл і намастила плечі кремом. Чорний ліфик насилу тримав її груди. На темній шкірі видніли сліди фуксену — червоного фарбника, яким окреслюють зону опромінення.

— Що ти хочеш од Медіни?

— Вона зникла двадцять дев’ятого серпня. Не дуже ми дружили з нею, але все ж таки… Минуло вже півроку. Відтоді я нічогісінько не чув про неї.

Софі втупилася в нього густо підведеними темними очима з «Тисячі й одної ночі». Він уже очей не міг відірвати від візерунків на її тілі — червоні мальовидла, накреслені хною, зливалися, викликаючи чудернацькі асоціації: Схід, пустеля, смерть…

Урешті вона підвелася і накинула білого пеньюара. Підперезалася поясом із махрової тканини.

— Я знаю не більше, як ти.

— Ви нічого не чули про неї?

— Ні.

Вона подалася до ванної і пустила воду. Тільки зараз Шаплен помітив, що в покої хтось є ще. Скромна маленька жіночка, убрана без будь-яких претензій на елегантність. Вона сиділа за комп’ютером, який стояв на письмовому столі. Її смиренність і непомітність були спадком багатьох поколінь рабів. Він усе зрозумів. Бухгалтерка фірми «Барак». Тут пакували валізи й підбивали баланс.

Софі повернулася до спальні, взяла сукню з темного шовку й обережно розгорнула її на ліжку. Сказала щось арабською тій рабині, й вона стала навколішки перед валізою, напханою взуттям.