— Те, що й перед цим.

— Так ото ж. Хтозна-що, як завжди було.

Шаплен відкоркував пляшку і налляв собі трохи. Ключі він устиг покласти до кишені, та сумочки вже не було на шинквасі — вона впала додолу. Саша й не помітила того. У блідому світлі ламп її погляд просто-таки пронизував його. Йому хотілося побачити в нім тугу за минулим, приховану журбу, таке, що свідчило б про давнішу пору, та в ньому була тільки тривога і лють.

— Справді не хочеш хильнути?

Вона хитнула головою і глянула на двері, якими заходили нові учасники.

— Цікаво, — зважився він, — Лейла сьогодні буде?

Вона спопелила його поглядом. Її відкрите й жагуче обличчя мешканки Антильських островів завмерло, наче закам’яніла магма з холодними колючими шпичаками.

— Іди ти знаєш куди!

Шаплен примирливо звів руки. Саша з келихами в руках уже зустрічала нових претендентів. Він поклав сумочку на місце і подався до виходу, минаючи Сашу, що провадила гостей до зали.

Відсунувши штору, він побачив нових гостей, що стояли на порозі. Хотів був побажати їм успіху, та натомість прошепотів:

— Тримайтеся!

Хвилин із десять він чекав перед будинком номер п’ятнадцять на вулиці Понтуаз, аж хтось із мешканців вийшов, відчинивши двері до під’їзду. Тремтячи від холоду, Шаплен прослизнув усередину й одразу ж побачив ґрати з кодовим замком. До будинку ніяк не можна було промикнутися.

— А нехай тобі! — безсило прошепотів він.

Ще треба чекати. Крізь ґрати він озирнув бруковане дворисько, обсаджене рослинами, що вціліли взимку. Скупі фасади. Прості карнизи без візерунків. Балкони з кутої криці. Він наче опинився в минулому. Будинки, певне, стояли тут ще з XVII чи XVIII століття. Роздратування не завадило йому відчути бентежну красу цієї місцини. Брукований двір, фасади кам’яниць, листя — все тонуло в сірій імлі, що лисніла місячним сяйвом і скидалася на картину, написану сріблястими фарбами.

Двері відчинилися. Хтось заходив. Чоловік зі зведеним коміром підозріливо зиркнув на нього і подзвонив у домофон. Ґрати відчинилися. Шаплен подався за ним, не звертаючи уваги на його неприязний погляд. З поштових скриньок видно було, що Вероніка Артуа мешкала в корпусі Б на четвертому поверсі.

Тісний сходовий майданчик, теракотові кахлі на долівці, розхитані двері. Шаплен наче завітав у гості до самого Вольтера. Про всяк випадок він подзвонив у двері, зачекав, потім тихенько обернув ключа в замковій шпарині.

Увійшовши досередини, він глянув на годинника. Відколи він пішов із «Веґи», спливло сорок хвилин. Вечірки в Саші точилися за однаковим сценарієм: сім разів по сім хвилин, плюс преамбула і наприкінці збирання аркушів, де кожен відвідувач нотував номер телефона того претендента, що припав йому до вподоби. Та ще час на зворотну дорогу, отож дві години загалом.