Кубела розгорнув куртку, виставив напоказ закривавлену сорочку.

— А це що?

— Це не її кров.

— А чия?

— Яка різниця? Кров скрізь.

— У неї кляп у роті?

— У неї склеєні губи. Дуже стійким хімічним клеєм.

— Мерзотник!

Він кинувся на Туанена. Той затулився пальником.

— Нічого страшного. Їй допоможуть, щойно ти звідси вийдеш.

— То ми вийдемо відсіля?

— Усе залежить від тебе.

Кубела провів рукою по чолу. Дощові ляпки і тирса перемішалися на його шкірі, обернувшись солоним брудом.

— Чого тобі треба? — нарешті запитав він.

— Щоб ти вислухав мене. Задля початку.

— Я зустрів твою матір у 70-му році у себе в диспансері. Я завідував лікувальним центром, чимось середнім поміж притулком і психлікарнею. Францишка з чоловіком утекли з Сілезії. У них не було й сантима. Анджей гарував на будовах. Францишка лікувалася від психічного розладу. Потім казали, ніби вона зсунулася з глузду під час вагітності, та то брехня. Можу тобі сказати, що вона була хвора ще до цієї історії…

— На що вона хворіла?

— На все відразу. Біполярний розлад, шизофренія, депресія… І все це гарно присмачене католицькою вірою.

— Ти її лікував?